Глава 32

Усередині арени вже майже порожньо. Більшість глядачів залишилися біля клітки — хтось чекає фото зі спортсменами, хтось обговорює поєдинок. Решта розслаблено п’є біля бару або зависає в коридорах.

Я виходжу з натовпу, досі оглушена адреналіном після бою. У вухах ще лунає рев трибун, перед очима — момент, коли Гліб притис суперника до сітки й завершив раунд.

Я застібаю блискавку на сумочці й різко зупиняюся, врізавшись у чиїсь тверді груди.

Піднімаю погляд.

Бачу блакитні очі Гліба.

Серце пропускає удар.

Я б збрехала, якби сказала, що чекала побачити його тут, у вузькому коридорі біля службових приміщень. Хіба він не мав святкувати перемогу? Приймати привітання? Усміхатися якійсь білявці, що крутилася біля нього після бою?

Ледь ця картина виникає в уяві, у грудях з’являється колючий, отруйний біль.

— Що ти тут робиш? — питає Гліб, уважно оглядаючи мене з ніг до голови. — Я бачив, як ти пішла.

— Забула сумочку, — не кліпнувши, брешу я.

Я намагаюся обійти його, але він синхронно зміщується, перекриваючи прохід.

— За кого ти вболівала, Софіє?

Його голос тихий, але напружений.

— За хороший бій, — знизую плечима.

Він робить крок ближче.

— Дімон сказав, що ти вболівала за мене.

— Мало що він каже, — холодно відповідаю я. — І припиніть обговорювати мене між собою.

Гліб ледь усміхається , але його усмішка швидка і холодна.

— То за кого?

Я мовчу кілька секунд. Він дивиться так, ніби відповідь для нього має значення більше, ніж сам бій.

— За тебе, — нарешті кажу я.

Його щелепа напружується.

— Справді?

— А ти що подумав?

— Ти  ти стояла поруч із Владом, — його погляд темнішає. — І я гадав, що ти вболіватимеш за його бійця.

— Це ти так вирішив.

— Я бачив його руку на твоїй талії.

Повітря між нами густішає.

— І що? — кидаю я. — Ми з тобою не пара, Глібе.

Він різко робить ще крок уперед. Я мимоволі відступаю, спиною торкаючись холодної стіни.

— Я хочу знати, — тихо каже він, — ти вболівала за мене тому, що хотіла моєї перемоги… чи тому, що хотіла насолити колишньому?

Його близькість небезпечна. Занадто.

— Не наближайся до мене.

— Чому?

Тому що, коли ти так дивишся, я забуваю, навіщо взагалі сюди прийшла.

— Грай у свої ігри з кимось іншим, — кажу я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Вибір у тебе великий.

Його брови злегка піднімаються.

— Ігри?

— У тебе добре виходить прикидатися здивованим. Упевнена, та білявка, дупу якої ти обмацав після бою, теж повірила.

Після моїх слів його губи повільно розтягуються в усмішці.

— Це шоу було для тебе, — тихо каже Гліб. — Як і твоє шоу з Владом — для мене.

Не відводячи погляду, він підсувається ближче. І я більше не відступаю.

Я втомилася постійно від нього тікати. Чорт забирай, я просто втомилася. У мене не залишилося сил на ще одну гру. Таку ж божевільну, як і він сам. Хіба нормальній людині спаде на думку обіймати одну дівчину, щоб вивести з рівноваги іншу?

Я шумно видихаю.

— І що ти зробиш далі? — питаю з гіркою іронією. — Обіймеш ще когось, щоб мене розлютити?

Гліб мовчить. Вена на його шиї пульсує, видаючи напруження.

— Можеш не відповідати, — додаю я, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. — Мені байдуже.

— Я знаю, як тобі «байдуже», — кидає він. — Тобі так байдуже, що ти прийшла сюди замість того, щоб залишитися вдома. Тобі так байдуже, що ти терпіла Влада поруч із собою. Тобі так байдуже, що ти стояла біля клітки й дивилася на мене так, ніби від цього бою залежить усе.

Він робить паузу, ковтаючи повітря.

— І тобі так байдуже, що ти досі не визнаєш, як тебе бісить, коли я звертаю увагу на інших. Хоча це всього лише… спосіб.

Моє серце шалено калатає.

— Я втомився від твоєї брехні, — його голос стає тихішим. Він нахиляється ближче, і його подих обпікає мою щоку. — Скажеш мені, коли вирішиш познайомити з собою справжньою, Софіє?

Усередині все здригається, коли він розвертається й іде коридором.

Я завмираю.

Обіцяю собі, що не зрушу з місця.

Але я, як і він, втомилася від цих ігор. Я хочу, щоб він знав, яка я насправді. Звичайна дівчина, яка хоче бути бажаною. Особливою. Для нього.

Я зриваюся з місця.

Я пошкодую. Пошкодую. Пошкодую.

— Глібе! — наздоганяю його.

Він зупиняється, але не обертається одразу.

— Давай почнемо спочатку, — кажу я, обходячи його й простягаючи руку.

Кілька секунд він мовчить, уважно вдивляючись у мене, ніби намагається прочитати між рядків те, що я не наважуюся сказати вголос. А потім його обличчя раптом змінюється — його осяює несподівано щира, майже хлоп’яча усмішка. І я мимоволі усміхаюся у відповідь.

— То навіщо ти тут, Софіє? — тихіше питає він.

— Один крутий боєць запросив мене на свій бій, — відповідаю, піднімаючи підборіддя, хоча серце зрадницьки прискорюється. — Не могла ж я його підвести.

В його очах спалахує іскра.

— Справді? — він робить крок ближче. — Тоді, може, відсвяткуємо мою перемогу? І заодно — перемогу того самого крутого бійця.

Його голос стає нижчим, у ньому з’являється знайомий нахабні нотки.

— Відсвяткуємо? — перепитую я, хоча чудово розумію, до чого він хилить.

— Саме так. Як щодо того, щоб залишити це задушливе місце й десь поїсти? Я помираю з голоду після бою.

Я дивлюся на нього кілька довгих секунд. На розбиту брову. На збиті кісточки пальців. На очі, які зараз дивляться тільки на мене.

— Гаразд, — кажу я нарешті, і мій голос звучить спокійніше, ніж я почуваюся. — Але цього разу без ігор.

Його усмішка стає ширшою.

— Домовилися. Почнемо з чистого аркуша.

І вперше за весь вечір мені здається, що це можливо.