Глава 30

Вже понад п’ятнадцять хвилин я спостерігаю за хаосом, що розгортається переді мною й більше нагадує дикуватий ритуальний танець, ніж серйозний спортивний захід.

Напівоголені дівчата модельної зовнішності — з нескінченно довгими ногами й ідеально підкресленими формами — рухаються під гучний біт, тісно притискаючись одна до одної. Вони вигинаються, демонстративно сміються, знімають усе на телефони й час від часу верещать, коли хтось із бійців або організаторів проходить повз.

Усе це виглядає як дивна суміш нічного клубу й гладіаторської арени.

Чоловіки довкола реагують передбачувано — хтось свистить, хтось аплодує, хтось безсоромно витріщається. Атмосфера нагрівається з кожною хвилиною, немов повітря перед грозою.

Мої очі широко розплющуються.

О, Боже… а він що тут робить?

У натовпі я бачу Влада. Я зовсім не очікувала побачити його сьогодні в цьому ангарі. Не думала, що такі, як він, люблять криваві видовища. Влад завжди здавався мені людиною холодного розрахунку — костюми, цифри, ставки, а не розбиті носи й адреналін, що пахне потом і металом.

Він стоїть трохи осторонь, спокійний, зосереджений, ніби прийшов не на  бої без правил, а на закриту бізнес-зустріч. У його руці телефон, на екрані щось світиться — мабуть, чергова ставка.

І раптом у моїй голові спалахує шалена думка.

Усе, що мені потрібно від Влада, — це просто з’явитися з ним у залі.

Просто зайти разом. І нехай Гліб від злості розлетиться на конфеті, як піньята на дитячому святі.

Я майже відчуваю, як його погляд темніє. Як стискаються кулаки. Як він втрачає свою холодну зібраність.

Безглуздо. По-дитячому, але чомусь ця ідея гріє мене набагато сильніше, ніж повинна.

Я не встигаю як слід обміркувати цю думку, як Влад помічає мене. Його губи повільно розтягуються в усмішці, і вже за мить він швидким, упевненим кроком прямує до мене.

— Не сподівалася побачити тебе тут.

Він зупиняється поруч, спирається плечем об бетонну колону. На зап’ясті холодно блищить годинник.

— А ти не виглядаєш здивованим, — спокійно зауважую я.

Кутик його губ ледь помітно здригається.

— На кого поставив? — питаю я, хоча насправді мені байдуже, що і коли він робить.

— А як думаєш?

Його погляд ковзає моїм обличчям і затримується на губах довше, ніж варто.

— Якщо скажеш, що на Гліба, я не повірю, — холодно відповідаю я.

Влад тихо сміється — майже беззвучно.

— Я не ставлю на емоції, Софіє. Я ставлю на вигоду.

Я звужую очі.

— Тобто?

Він робить ще крок ближче. Між нами лишається майже нульова дистанція. Я відчуваю його парфум — деревний, стриманий, занадто знайомий.

— Ти хвилюєшся за нього, — спокійно констатує Влад.

— Ні.

— Брешеш. Ти дивишся на клітку так, ніби поставила всі гроші.

Мене дратує, що він це помічає.

— Але якщо чесно… — він робить коротку паузу. — Сьогодні мені цікавіше спостерігати не за боєм.

— А за чим?

— За тобою.

Його рука лягає мені на талію, коли я протискаюся вздовж натовпу, і всередині повільно наростає тривога.

Мені не потрібно викликати ревнощі Гліба. Мені потрібно лише, щоб він знав: Влад тут. І що я з ним говорила.

Щоб до Гліба дійшло — я з’являюся там, де хочу. І з ким хочу.

— Ти справді впевнена, що тобі потрібен невдаха? — тихо питає Влад, і в його голосі з’являється холодна сталь. — Чи, може, ти просто крутишся біля нього, щоб змусити мене ревнувати?

Різким рухом він притягує мене до себе. Його подих надто близько, і до горла підступає гірка нудота.

— Може, це лише привід привернути мою увагу? — додає він.

Я змушую себе зберігати спокій і обережно відсторонююся.

— Ні. Мені справді потрібно йти.

— Щось мені так не здається, — тихо видихає Влад, нахиляючись ще ближче. — Ми могли б після бою поїхати до мене.

Мій пульс глухо віддається у скронях. Стає ніяково. Я завмираю, намагаючись не видати власного дискомфорту.

Погляд судомно ковзає залом у пошуках будь-якого приводу втекти — виходу, бару, таблички з жіночою вбиральнею.
Нехай мій план знову провалиться. Але я втечу від Влада за першої ж нагоди.

— Добрий вечір, Софіє.

Голос позаду змушує мене різко обернутися.

Я наштовхуюся на блакитні очі. Чоловік, що говорить, дуже схожий на Гліба — лише риси гостріші, а волосся темніше. Гліб ніколи не згадував про брата. І ще дивніше, що він знає моє ім’я.

Не приховуючи роздратування, я намагаюся прибрати з талії руку Влада й переводжу погляд із незнайомця на того, хто стоїть поруч із ним.

І завмираю.

Напруга повільно просочується під шкіру, теплом спускаючись униз живота.
Так відбувається щоразу, коли я бачу його.

Гліба.

Його обличчя — непроникна маска. Лише очі палають люттю й буквально пропалюють дірку в руці Влада, що досі лежить на моїй талії.

— Привіт, — Влад нарешті прибирає руку й простягає її для рукостискання.

Єдине, чим відповідає Гліб, — погляд, у якому змішалися холод і загроза. Переконавшись, що руки йому не потиснуть, Влад проводить долонею по футболці й запускає пальці у волосся.

— Не здивований, — нервово всміхається він. — Вважаєш, кілька вдалих боїв зробили з тебе непереможного?

Від їхніх вбивчих поглядів, спрямованих один на одного, мене починає мучити спрага. Я беру келих шампанського з таці офіціанта, підношу до губ — і відчуваю на собі погляд Гліба.

Легке запаморочення накриває мене, коли я роблю ковток і знову зустрічаюся з його очима.

— Розслабся, — Влад піднімає руки, ніби здається. — Я не збираюся псувати тобі вечір. Просто май на увазі: якщо твій герой сьогодні програє, я буду поруч.

У коридорі лунає глухий сигнал — до початку бою залишаються лічені хвилини.

Влад відступає.

— Побачимося після, Софіє.

Він іде першим.