Глава 29

Гліб

Я під’їжджаю до її будинку раніше, ніж ми домовлялися. Глушу двигун і кілька секунд мовчки дивлюся на освітлені вікна.

Софія виходить уже за хвилину — в темному пальті, з розпущеним волоссям, що м’яко лягає на плечі. Я стримую переможну посмішку й, надавши обличчю байдужого виразу, тягнуся через салон, щоб відчинити їй дверцята.

Вона сідає поруч.

— Ти все-таки вирішила піти? — запитую, не зводячи з неї погляду.

— Давно не була на вечірках, — спокійно відповідає Софія.

Я намагаюся вловити прихований підтекст у її словах. Невже вона так легко зізналася, що давно нікуди не виходила? Учора ж переконувала мене, що живе насиченим і цікавим життям.

— Мушу попередити, це не зовсім той захід, до яких ти звикла, — кажу я.

Вона лише знизує плечима.

— Сподіваюся, ти не везеш мене на свінгер-паті? — вигинає брову.

— Фу, яка гидота, — кривлюся. — Я думав, ти пристойна дівчина.

— О, навіть не мрій, — фиркає Софія й відвертається, але я встигаю помітити, як її щоки зрадницьки червоніють.

Скромниця Софія намагалася здаватися дорослою й розкутою, та, схоже, злякалася власної сміливості. Я всміхаюся, міцніше стискаю кермо й рушаю з місця.

Дорога до арени займає хвилин двадцять. Вона мовчить. Я теж. Але напруга в машині густіша за туман. Я відчуваю її поруч — запах парфумів, тепло її тіла — і від цього пульс і так прискорений, стає ще швидшим.

Коли з’являється освітлена будівля спортивного комплексу, серце вдаряє сильніше.

Я знаю, що мій статус не дозволяє мені нервувати. Я провів десятки боїв.  Але сьогодні все інакше. Сьогодні вона буде в залі.

Минуло майже чотири місяці з мого останнього бою. Чотири місяці після травми, через яку лікарі радили «не ризикувати». Для мене це — вічність.

Я виріс у залі. Половину підліткового життя провів у ринзі, на татамі, в клітці. Коли батько забороняв мені тренування через чергову бійку в школі — я тікав з дому, щоб піти на тренування. Коли тренер відсторонював — я тренувався сам.

Я виріс, стискаючи кулаки.

Я заїжджаю на службову парковку, минаючи основний вхід. Охоронець впізнає мене, киває. Ми заїжджаємо під бетонний навіс.

Я глушу двигун. Тиша в салоні ріже по нервах.

— Тобі туди, — кажу, киваючи в бік входу для глядачів. — Після бою я знайду тебе.

— Тобто…

Великі красиві очі Софії стають ще більшими, коли вона розуміє, що я не збираюся  дивитися бай разом із нею.

— Тільки не кажи, що ти береш у цьому участь.

— Тільки не кажи, що хвилюєшся за мене, — парирую я.

Софія розуміє, що сперечатися марно. І часу, до речі, в мене обмаль. Я дивлюся на годинник, і вона розуміє, що мені час іти. Вона дивиться на мене довше, ніж потрібно і зрештою тихо каже:

— Постарайся не померти, Лютинський.

Я тихо хмикаю.

— Не сьогодні.

Виходжу з машини. У ніс одразу вдаряє знайомий запах —  піт, метал, гума покриття. Десь глухо лунають удари по груші, чути крики тренерів, ритмічний стукіт лап.

Господи… як же мені цього бракувало.

— Лютинський! — лунає знайомий голос.

Я обертаюся.

Назустріч іде мій тренер — кремезний сивий чолов’яга, із вічно серйозним поглядом.

— Гадав, ти вже передумав повертатися, — він усміхається й міцно стискає моє плече.

— Я теж, — відповідаю чесно.

— Сьогодні повний зал. Організатори добре попрацювали. На тебе чекають.

Я киваю.

Але думаю лише про одне. Сьогодні Софія побачить мене геть іншого. Наші стосунки не можна назвати нормальними. Скоріше виглядають як змагання «хто кого». Навіть поговорити толком не вдалося, але сьогодні вона побачить мою іншу натуру. Сподіваюся, мій темний бік її не налякає.

У кожного свій спосіб заглушити біль.
Алкоголь. Нічні тусовки. Випадкові жінки. Безглузді бійки.

Або клітка.

Один клятий рік перевернув усе з ніг на голову. І замість того, щоб розібратися з тим, що кипіло всередині, я робив те, що вмів найкраще — бився.

Мої бої перестали бути спортом. Вони стали способом вижити.

Суперники виходили проти мене як на страту.

І нехай тільки хтось наважувався сказати, що я переходжу межу. Після гонгу їхні слова закінчувалися так само швидко, як і повітря в легенях.

— Ти не боєць, ти — вибухівка з відкладеним детонатором, — гаркнув тренер наступного ранку після того, як мого суперника винесли з клітки з підозрою на перелом шийного. — Якщо не приведеш голову до ладу, або сядеш, або тебе винесуть звідси ногами вперед.

— Клітка не обмежується цим залом, — процідив я тоді.

— Саме так, — несподівано спокійно відповів він. — І ти маєш зрозуміти різницю між бійцем і скаженим псом.

Я скептично поставився до його слів. А потім сталося те, що сталося. Ті кілька місяців у лікарні змінили мене. І ось я повернувся.

— Оце я розумію, Лютинський, — сказав тренер, стискаючи мої плечі. — Нарешті дивлюся на чоловіка, а не на хлопця, який тікає від себе.

Він дивився з гордістю. І з тим тихим сумом, який буває лише в тих, хто бачив тебе на дні.

Я відвів погляд.

— Перше кохання  завжди залишає слід, — додав він, кивнувши в бік клітки.

Я ледь усміхнувся.

— А як щодо справжнього кохання? — несподівано запитав він. — Я бачив фото з тією актрисою. Софія, здається?

Я коротко хмикнув.

— У нас нічого серйозного немає.

— Але щось є.

Я не відповів.

Бо якщо чесно — є. Але навіть вимовляючи це, я знав — це вже не зовсім правда.

Бо варто мені уявити її в залі, серед глядачів… і пульс прискорюється зовсім не через бій.

За кілька хвилин ми з тренером виходимо з роздягальні й опиняємося в головному холі арени.

До початку ще понад година, а людей уже повно. У центрі залу діджей крутить трек, офіціанти носять келихи з шампанським, біля бару тупцяють розцяцьковані гості.