Глава 28

Час терміново змінити тактику й перестати грати роль жертви. Пора виходити на поле супротивника — і грати за своїми правилами. Це ж не так складно, Софіє, правда? Увімкни холодний розум, додай трохи чарівності, усміхайся йому частіше — і перемога в кишені.

Тільки от сказати завжди легше, ніж зробити.

Усе відбувається мимоволі, як вдих і видих. Я не можу поводитися з Глібом спокійно. Не можу дивитися на нього просто як на чоловіка, без підтексту, без страху. Я постійно бачу в ньому того, хто здатен обманути або зрадити саме в ту мить, коли мені буде найпотрібніша підтримка.

Гліб звик до того, що доглянуті платинові блондинки з бездоганним макіяжем і ідеальними формами не дають йому спокою. І я намагаюся не реагувати на різкий укол ревнощів, коли в уяві спливає картина, як він лежав поруч зі мною, ніжно торкаючись мого обличчя.

А потім її змінює інша — де його дотики спускаються нижче, і внизу живота спалахує гаряче, зрадницьке тепло…

Я різко струшую головою, виганяючи ці думки. Ні. Гліб не має на мене жодного особливого впливу. Точніше — не повинен мати.  А ле він такий гарний і так подобається мені.

До біса.

— Ти так і не сказав, навіщо тобі було, щоб я сіла в машину.

Я повертаюся до нього напівобертом і простягаю руку, обережно кладучи долоню на його коліно.

Серце шалено гупає в грудях. А що, якщо я помиляюся? Якщо цей виклик — дурість? Якщо він зараз просто відсторониться… і покарає мене холодом за все, що я йому наговорила?

— Що ти робиш? — обережно питає він.

Гліб  дивиться розгублено — то на мене, то на мою руку. Дивуючись власній сміливості, я ковзаю долонею по його міцному стегну й зупиняюся посередині.

Його очі миттєво темнішають. Я добре знаю цей погляд. У ньому багато чого. Неспокій. Бажання. Голод.

— Тсс… — шиплю я, примружившись. — Не відволікайся від дороги.

Він суворо переводить погляд на лобове скло й сильніше стискає кермо довгими пальцями.

— То навіщо тобі було, щоб я сіла в машину?

— Тобі варто бути обережнішою вночі й не залишати вікно відчиненим. У місті багато ідіотів, які не будуть поводитися, як джентльмени, заставши тебе саму вдома.

— Як мило з твого боку піклуватися про мене, — розчулено відповідаю я.

—Мені приємно про тебе піклуватися, — посміхається Гліб.

Мої пальці ковзають вище по внутрішньому боці його стегна. Його груди піднімаються від глибокого вдиху, і мені ледве вдається стримати хижу усмішку. Його тіло гостро реагує на мої дотики.

Я кидаю погляд униз — і відчуваю, як хвиля жару прокочується тілом. Під тканиною штанів чітко вимальовується його збудження, і я хочу торкнутися.

Майже не усвідомлюючи, що роблю, кладу долоню поверх і стискаю крізь тканину. Гліб різко вдихає крізь зуби, стискаючи кермо так, ніби ось-ось його зламає.

— Чому ти зупинилася? — раптом питає він.

Моя рука досі на ньому.

— Продовжуй.

Його тон звучить як наказ і як дозвіл водночас. Серце починає битися ще швидше.

Межа стирається — та, що відділяла «я хочу довести, що приваблюю його» від «він приваблює мене, і я хочу більшого».

Я повільно рухаю рукою вгору-вниз крізь тканину. Він затримує подих, потім тихо видихає. Машина набирає швидкість, мотор м’яко муркоче, вітер б’є у відчинене вікно. Мені палають щоки й шия.

— Я допоможу, — каже Гліб, знімаючи одну руку з керма й розстібаючи ремінь. — Так, мала.

Він накриває мою руку своєю й спрямовує її. Я відчуваю його збудження навіть крізь тканину. З моїх губ зривається тихий стогін.

Його рука лягає на моє коліно, піднімається вище, під спідницю. Шкіра під його пальцями миттєво розпалюється.

— Хочу зупинити машину, — тихо каже він. — І  посадити тебе собі на коліна.

Його очі ковзають по моїх оголених стегнах.

Його пальці ковзають по тканині моєї білизни, викликаючи в мене нову хвилю напруги. Я задихаюся, відчуваючи, як тіло напружується все сильніше. Машина мчить дорогою, емоції накочуються лавиною, серце ось-ось вискочить із грудей. Усередині вибухає щось тепле й нестерпно солодке. Я відкидаю голову назад.

— Боже, Гліб… — шепочу.

Раптом до мене доходить сенс того, що зараз відбувається. Я поводжуся, як дешева повія, якій немає різниці, де її візьме чоловік. Як я могла докотитися до такого? Мені завтра соромно буде дивитися на себе у дзеркало. Мені стає гидко від самої себе.

— Чорт, — Гліб різко забирає руку й міцно хапається за кермо, з’їжджаючи з жвавої дороги.

Я намагаюся відновити дихання, поправляю спідницю. Він звертає на вулицю, що веде до мого дому.

— Поїдемо до мене. Я більше не можу чекати.

Що?

— Зупини машину! — вимагаю я.

— У чому проблема? Це ж ти почала!

— Я. Передумала, — чітко виділяю кожне слово, що вилітає з моїх губ.- У тебе немає жодного права переслідувати мене, цілувати і поводитися, як…

— Хочеш сказати, що тобі не сподобався наш поцілунок?— нахабно перебиває мене Гліб.

— Це не важливо, — відмахуюсь я.

— Це важливо. Відповідай на моє запитання, Софіє. Тобі не сподобався поцілунок? — Наполегливо повторює він.

Я шумно втягую повітря. Чому у всіх моїх словах, у яких я впевнена на сто відсотків, Глібу вдалося знайти одне-єдине, у чому я сумніваюся найбільше?

— Не сподобався, — відповідаю я, і мені хочеться, щоб мій голос звучав більш переконливо.

— М-м-м, — недовірливим тоном простягає Гліб.— І тобі настільки не сподобалося, що ти щойно мало не зірвала з мене штани?

Груди здавлюються під вантажем неправди. Кого я обманюю? Мені сподобався його поцілунок. Як і подобається сам Гліб. Але, крім взаємного потягу, у нас немає майбутнього. Мені треба триматися від нього подалі і не тішити себе марними надіями.

Я крадькома торкаюсь  дверцят машини. Якщо я зараз втечу, то це буде автоматичним визнанням поразки та власної брехні. А якщо я залишуся, то Гліб за дві секунди розкусить мій обман. Я в пастці.