Глава 26

— Ну що, як ти тут? — питає Дара, уважно розглядаючи мене з-під насуплених брів.

— Та нормально… — знизу плечима. — Чому питаєш?.

— Дай-но я на тебе подивлюся, — вона підходить ближче, обхоплює моє обличчя долонями. — Схудла. І очі якісь… червоніі.

— Та годі, — відмахуюся я, але посмішка виходить кривою.

Дара проходить на кухню, скидає куртку на спинку стільця й ставить на стіл великий   пакет із супермаркету.

— Я не з порожніми руками, — оголошує урочисто. — Ти ж сама, мабуть не готуєш.

— Оце тобі. Овочі, сир, фрукти.

— Та навіщо стільки? — сміюся я, але всередині теплішає.

—  Щоб ти хоч щось їла, а не жила на каві.

— Дякую тобі, — тихо кажу я.

— Мама надовго поїхала?, — питає Дара. — довбень її немає.

Я ставлю чайник, дістаю чашки. Дара тим часом уже по-господарськи відкриває шафку, знаходить печиво.

— Скоро вже має повернутися. Вона вперше поїхала до сестри після смерті батька. Здається, їй вже краще. Вона починає оговтуватися.

— Ну що, будемо чай пити? — підморгує Дара, яно бажаючи перевести розмову на іншу тему. — Бо я голодна, як вовк.

— Я пиріг купила, — зізнаюся. — З вишнею.

— О-о-о, ти ж знаєш, що це моя слабкість!

Ми сідаємо за стіл. Я навпроти, підпираю долонею підборіддя й дивлюся на неї.

Дара ловить мій погляд і примружується.

— Що? — усміхається вона. — Думаєш, я просто так прийшла? Я чекаю подробиць.

— Ти про що? — щиро не розумію, про що йдеться, питаю я подругу.

— Як ваші справи з тим красунчиком. Емм, Лютинський, здається.

— Не знаю, знизу плечима. Майже тиждень від нього жодної звістки. Востаннє ми бачилися, коли він вночі заліз до мене в кімнату через вікно.

— Щооо?

Очі подруги стають завбільшки як блюдця. Чашка з чаєм зависає в повітрі.

— Ромео заліз до тебе через вікно, а ти мовчала? Ну і яка ти після цього подруга?

Відчуваю, як щоки заливає жар. Я не хочу обговорювати з Дарою свої стосунки з Глібом, але його зникнення й тиша без жодного повідомлення точать мене зсередини. І поговорити про це мені більше ні з ким.

Мама мене ніколи не зрозуміє. Вона й досі переконана, що я маю помиритися з Владом. І це справжнє диво, що її не було вдома того вечора, коли п’яний Влад прийшов з’ясовувати стосунки. Хоча, якщо чесно, сумніваюся, що навіть це стало б для неї переконливим аргументом.

Для мами головне — що він здатен оплачувати наші рахунки. А все інше — лише прикрі дрібниці, на які, мовляв, можна заплющити очі.

— Немає про що говорити, — прикро зітхаю я. Коли я хотіла його поцілувати, прийшло повідомлення від Влада і все зіпсувало. Мабуть через це від Гліба цілий тиждень жодної звістки.

— Чортів Худаш! — вилаялася Дара. — Наче навмисно чекав слушного моменту, щоб створити тобі проблеми. Сподіваюся, ти пояснила Глібу, що з ладом у тебе нічого немає?

— Ну, розумієш… Я сама не знаю, що мені  робити з усім цим…

— І? — вимагає Дара.

— І я сказала, що все занадто складно, і я не впевнена…

— Господи, подруго, я тебе не розумію!

Дара була настільки схвильована, що схопилася з місця і почала ходити по кухні.

— Хлопець лізе до тебе у вікно, а ти досі не впевнена. Та треба було зачинити всі вікна і двері і не випускати його з будинку, поки вся ця невпевненість не вивітритися з твоєї голови. Гаразд, не будемо зараз про сумне. Пропоную сходити в кіно. Кажуть,  новий «Аватар» — щось неймовірне. Я купила квитки. В тебе десять хвилин на збори.

Я розвертаюся, щоб іти у кімнату, як у двері різко дзвонять.

— Кого ще принесло… — бурмоче Дара.

Я миттєво підхоплююся.

— Сиди, я відчиню.

— Може, кур’єр якийсь, — кидає вона навздогін, коли я вже в коридорі.

— Можливо, — відповідаю, хоча всередині щось тривожно стискається.

Я відчиняю двері — і натрапляю на палаючий погляд Гліба.

Стіни наче хитаються, підлога пливе з-під ніг.

Я швидко виходжу на ганок і щільно прикриваю за собою двері.

— Ти… що ти тут робиш? — ледве вимовляю, задихаючись.

Слів більше немає. Лише серце, що гупає десь у горлі, заважаючи дихати.

— Навіщо ти прийшов? — ледве вимовляю.

Гліб упирається долонею в стіну біля мого плеча, другою стискає мене вище ліктя. Його пальці гарячі.

— Відпусти, — шепочу я, але голос звучить слабше, ніж хотілося б.

Повітря знову бракує. Пульс шаленіє. Та легкість, що ще кілька хвилин тому жила в мені за кухонним столом із Дарою, розчиняється безслідно. Замість неї — жар, тремтіння й болісне передчуття чогось неминучого.

— У тебе гості? — питає він.

Я не вірю цьому спокою.

— Це тебе не стосується.

— Справді? — він нахиляється ближче, і його подих торкається моєї щоки. — Може, тобі стало нудно без мене?

— Що? Ні! Ми з Дарою…

— У тебе точно подруга? — перебиває він тихо.

— Так, Глібе! — різко відповідаю. — Просто п’ємо чай. І мені зовсім не нудно.

Я намагаюся вирватися, але він надто близько. Його присутність заповнює весь простір — ніби повітря стало ним.

Між нами зависає напруга. Гліб повільно вдихає, ніби щось для себе вирішує.

Потім трохи послаблює хватку й відступає на пів кроку.

Я судомно вдихаю, ніби щойно виринула з-під води.

І саме в цю мить двері за моєю спиною тихо відчиняються…

— Софіє? Що відбувається? — лунає голос Дари.

Вона завмирає на порозі, переводячи погляд з мене на Гліба.

— Добрий вечір, — кидає він стримано.

— А ви, мабуть, Гліб? — щебече Дара і накручує пасмо на палець,

— А ви — Дара, — відповідає він. — Приємно познайомитися.

— Може, зайдете на чай? — несподівано пропонує Дара, і я від такої «підтримки» ледь не втрачаю дар мови.

Я різко повертаю до неї голову.

— Даро… — шепочу застережливо.