Глава 25

Софія

Слова Гліба досі лунають  у моїх вухах. «Обіцяю, що скоро ти остаточно втратиш контроль, Софіє.»

Перевертаюся на бік і навпомацки знаходжу телефон.
Спалах екрана розрізає темряву кімнати й безжально розвіює крихкі, теплі спогади. На дисплеї й досі світиться повідомлення від Влада, і я знову пробігаюся очима по рядках.

Сумно всміхаюся крізь сльози, що підступають до очей. Те, що Влад знову нагадав про себе саме в той момент, коли я почала одужувати від залежності під назвою «Худаш», зовсім не дивує. Він завжди так робив. То відштовхував, то знову притягував до себе. Не міг довго обходитися без своєї улюбленої іграшки.

Поволі повіки наливаються знайомою важкістю. Я знову заплющую очі — і густа вирва сну швидко затягує мене у свої темні глибини.

Та з небуття мене вириває оглушливий гуркіт.

Я захлинаюся панікою, різко розплющую очі й дивлюся в чорну порожнечу кімнати, намагаючись зрозуміти, що відбувається. А відбувається саме те, чого я так боялася… і водночас чекала.

Удари в двері розносяться луною по стінах і ніби проходять крізь усе моє тіло, паралізуючи страхом.

— Софіє, чорт тебе забирай! — долітає розлючений голос Влада. — Відчиняй негайно! Я знаю, що ти там!

Тремтячою рукою я відкидаю ковдру й кулею злітаю з ліжка. Навпомацки знаходжу светр, натягую джинси. Двері продовжують здригатися під лютими ударами.  Розлючений крик здригає стіни:

— Відчиняй, Софія! Поки я тут усіх не перебудив!

— Чорт… чорт… — шепочу я, метаючись кімнатою. — Що робити? Боже, що робити?..

Не відчиняти? Але тоді він справді підніме на ноги весь район… Хтось із сусідів викличе поліцію, або ще гірше — репортерів. Оце буде сенсація! На тиждень вистачить матеріалу обмивати нам з мамою кісточки.

— Софіє! Рахую до трьох!

Я ловлю долонею схлип і босоніж іду в коридор. Треба відчинити. Він не піде. Влад завжди домагається свого. Завжди.

Це лякало мене в ньому — і водночас притягувало. Лякало, бо він легко переходив межі. Міг зірватися, міг принизити, міг зробити боляче — словом чи вчинком. А притягувала його сила. Його впевненість. Поруч із ним я ніби була під захистом — від усього світу.

Тільки тепер я розумію: він сам і був тим світом, якого слід боятися.

— Один… Два…

— Та досить уже! —  вигукую я й повертаю замок.

Двері з гуркотом відчиняються. У тьмяному ранковому світлі  вимальовується його силует. П’яний. Це видно одразу — по розфокусованому погляду, по різкому запаху алкоголю.

Побачивши мене, він трохи розслабляється, губи кривляться в подобі усмішки.

— Розумниця, що відчинила. А то сусід уже поліцією лякав.

Я обіймаю себе руками. Страх швидко перетворюється на гнів.

— Я відчинила тільки тому, що не хочу привертати зайву увагу, — чітко вимовляю я.

— Та кому ти треба, — байдуже знизує плечима він. — Нікому не відома актрисулька і її чокнута мамця.

Він сідає на ганок, знаходить у кишені пачку цигарок і запалює. Дим повільно здіймається вгору.

— А ти не думав, що є люди, яким я дійсно цікава? — мене настільки зачепили його слова, що я геть забула, що не планувала вступати з ним будь-які переговори

— Соф, не перебільшуй, — відмахується він. — Навіть, якщо той хлопчисько і бігав за тобою, то тільки для того, щоб похвалитися перед друзями, що мав актрису із кінА.  Усе ж було нормально. А потім ти вирішила показати характер.

Нормально.

Від цього слова мене починає трусити.

— Ти навіть не розумієш, що зробив, — видихаю я. — Ти кинув мене у той момент, коли я була найбільш вразлива. Я потребувала підтримки, допомоги, теплого слова, зрештою. А ти скористався моєю вразливістю і добив. Просто утоптав у  багнюку.

Він різко підводиться.

— Що ти верзеш?

Його погляд темнішає.

І я раптом розумію: я більше не боюся так, як раніше.

— Я сказала — все. Крапка. Ти мені не потрібен

Він різко відкидає недопалок і за секунду опиняється поруч. Вштовхує мене назад у будинок й грубо притискає до стіни. Його очі, налиті шаленством, зависають у кількох сантиметрах від моїх, гаряче дихання з різким запахом алкоголю б’є в обличчя.

В інший момент я б оніміла від страху. Але зараз у мені забагато відчаю й пекучої злості, щоб відвести погляд.

— І що ти зробиш, Худаш? — ціджу крізь зуби. — Вдариш мене? Щоб остаточно довести, хто ти?

У його затуманених очах щось здригається. Рука на моєму плечі слабшає.

— Ти з глузду з’їхала? — роздратовано кидає він, відступаючи на крок. — Я хоч раз підняв на тебе руку? Навіщо ти робиш із мене чудовисько?

— А ти ним не є? — хриплю я, намагаючись втриматися на ватяних ногах.

Він важко зітхає, проводить долонями по обличчю, ніби це його втомили.

— Хотів тебе провчити… Думав, ти зі мною заради грошей. Помилився — окей. Що тепер? Сказати «вибач»?

Вибач.

Від цього слова всередині все стискається.

— Ти можеш вибачитися, — тихо кажу я, відчуваючи, як болить у грудях. — Але це нічого не змінить.

— Та припини, — зневажливо кривиться він. — Через пару тижнів сама прийдеш.

— Не прийду, — кажу я, вчепившись у дверну ручку. — Іди. І більше не приходь. Я хочу жити нормально.

Його обличчя повільно темнішає, риси загострюються.

— Нормально? — холодно перепитує він. — А на які шиші ти збираєшся жити? Ти ж розумієш: досить одного мого слова — і тебе ніхто більше не покличе зніматися. І що тоді? Підеш у прибиральниці? Чи носитимеш таці між столиками? Через одну помилку?

— Це не помилка! — виривається з мене, майже на крику. — Це зрада.

Слово зависає між нами важким каменем.

Він дивиться на мене ще кілька довгих секунд — так, ніби намагається щось вирішити. Та замість цього різко відвертається й переступає поріг.

— Номер мій ти знаєш, — кидає сухо через плече. — Коли охолонеш — подзвони.