Глава 22

Софія

Зранку голова нещадно розколюється, та й загалом самопочуття залишає бажати кращого. Хочеться забути про всі справи й провалятися в ліжку щонайменше до обіду.

На жаль, я не можу собі цього дозволити.

Варто лише подумати про Гліба — і серце звично пришвидшує ритм. Але щойно згадую, чим закінчився вчорашній вечір, воно тривожно стискається.

Мені досі не віриться, що я його відштовхнула. Та замість полегшення чомусь раз по раз ловлю себе на питанні: чи правильно я вчинила?

Тобто, звісно, правильно. Та й узагалі — треба було зробити це ще від самого початку.
Тільки от… тільки… на душі якось неспокійно.

Наче я зробила щось не те. І не так.

Я всіляко намагаюся відігнати це ниюче відчуття тривоги під ложечкою. Переконую себе, що все на краще, що все йде так, як має бути.

І раптом ловлю себе на думці: мені було б спокійніше, якби ми перетнулися десь у людному місці. Якби він був якщо не поруч, то хоча б у полі мого зору.

І знову я не до кінця розумію себе. Чому?

Адже я все зробила правильно.
Настрій, і без того депресивний, чомусь остаточно псується.

— Софіє, ти, бува, не захворіла? — вириває мене з потоку самокопання Дара.

Ми якраз сідаємо за один зі столиків у кафе.

– Що? Та ніби ні.

Невже так помітно?

- Все гаразд? – не відстає подруга.

- Так. Думаю, що так.

Переконую швидше за себе, ніж її. Починаю мляво колупати виделкою салат.

- Сподіваюся, твоя втрата апетиту ніяк не пов'язані з якимось нахабним брюнетом із непомірним его, - хмикає подруга.

Я трохи піднімаю брови.

- Запитаю прямо. Софія, ти що, закохалась? - вивалює на мене Дара.

- Я?!?

Напевно, ніколи ще я так не червоніла, як у цей момент. Шматок огірка попадає не в те горло. Судорожно відкашлююся.

Дана нахиляється вперед, жорстко плескає мене по спині, чекаючи, поки  напад припиниться. Потім відкидається на стілець, закидає ногу на ногу і знову впивається в мене уважним поглядом.

- То закохалася, Софіє?

– Ось ще! З чого ти взяла? - спішно хапаю серветку і починаю діловито промочувати губи. - Все, годі…

Схоплююся з-за столу настільки поспішно, що навіть кидаю стілець і на нас обертаються хлопці з сусідніх столиків

Швидко піднімаю стілець та ставлю його на місце.

- Даруй, вибач, але мені терміново потрібно в туалет, - вимовляю скоромовкою і на швидкості вилітаю з кафетерію.

О боже, Не закохана я в нього, не закохана! Як я можу закохатись у хлопця, якого зовсім не знаю?

Я зараз і справді не могла подумати ні про що інше. Тільки про нього. Про його близькість, хриплуватий тихий голос, міцні руки, чуттєві губи.

«Дивися, не пошкодуй тепер про ці свої слова…»

Навіщо він тільки мені це казав?

***

Але тільки-но я входжу до студії, адресу якої мені вранці підтвердила Катерина, і десь на відстані чую його голос, як стискаюся вся.

Серце зупиняється на секунду, але відразу розганяється з такою силою, ніби зараз вистрибне, випурхне, розірветься.

Насилу переставляючи ноги, я проходжу вглиб приміщення, поки не впираюся поглядом у нього. Тобто в них, Гліба та Катю. Вони стоять біля вікна, п'ють каву і жваво щось обговорюють.

Фотограф першою помічає мене. Повертає голову і привітно посміхається мені.

- Софіє, привіт.

Я вітаюся у відповідь, але погляд хоч-не-хоч повертається до Гліба.

Він повертає голову, дивиться на мене кілька секунд. Злегка киває і відразу втрачає до мене всякий інтерес і відвертається до вікна.

Від холодності його погляду грудну клітку здавлює так, що недихнути. Його байдужість зачіпає набагато сильніше, ніж я могла б собі уявити.

- Софія, налаштуйся поки що, почнемо через п'ять хвилин, - каже мені Катя, кинувши погляд на годинник на її зап'ястя.

- То що ти думаєш щодо цих фотографій? – знову повертає Гліба до обговорення.

Я квапливо відходжу від них.

І так, я мушу радіти. Що хотіла, те й здобула.

Але ось, проти логіки, якось не відчуваю радості та задоволення. А натомість тільки й роблю, що намагаюся задавити в собі гнітючу і тугу, що наростає з кожною секундою.

Вирішаю, що мені теж не завадить стаканчик кави, і вирушаю на пошуки автомата. Здається, бачила його десь у холі.

Обговорення закінчено, і тепер йде коригування світла.

– Софіє, вже можна переодягатися, – каже мені Катя. – Другий раунд. Знімаємо так, як і вчора.

Швидкими ковтками я допиваю каву, відправляю стаканчик у сміття і рішуче йду до вішалок з одягом.

Не знаю, на що я розраховувала, але під час зйомки Гліб торкається мене виключно, якщо це необхідно. Дивиться на мене лише у випадках, коли цього вимагає кадр. Решту часу він ніби мене не помічає. Наче я порожнє місце або ще один із безмовних  реквізитів для зйомки.

Не намагається присунутись трохи ближче, щось шепнути на вухо, обпекти гарячим поглядом.

Нічого.

Зовсім нічого.

Адже це добре, добре, добре...якби тільки не було так погано...

До вечора я вимотана настільки, що ледве добираюся до дому. Мама списує все на втому від роботи, що накопичилася до кінця тижня, і дякувати Богу, не витягує знову подробиці.

Ледве опиняюся в кімнаті, як валюсь на ліжко і лежу так, не в змозі хоч скільки поворухнутися. Сльози душать мене.

Все минеться, минеться, повторюю собі як мантру.

Я погано спала цієї ночі. Довго ридала в подушку, виплакуючи втому і напруження останніх днів, що накопичилися, і намагалася не думати взагалі ні про що. Але замість спокійного глибокого сну, лише уривчасто дрімала.

У снах я незмінно бачила Гліба, який спочатку казав, що нікого не підпустить до мене, а потім відштовхував і дивився на мене з презирством.

І я розуміла, що це правда, а не сон.