Глава 21

Софія

У мене паморочиться в голові, і я з великими труднощами змушую себе зосередитися.

— Отже, почнемо з цього луку, а далі — за порядком, — долинає крізь туман голос Катерини.

Гліб поруч зі мною. Так близько.

Лише про це я зараз і думаю. Саме це не дає спокою.

— Так, усе зрозуміло, — відповідає за мене Гліб і вкладає мені в руки одяг: довгу товстовку молочного кольору з великим капюшоном, такі самі спортивні штани й черевики на масивній  підошві.

Наші погляди зустрічаються — і я відчуваю, як між нами прострілює потужний відчутний імпульс.
Мимоволі ковзаю поглядом до його губ — і в животі одразу розливається хвилюючий, палючий жар.

Я згадую ті поцілунки, що вже були між нами. Ті самі, які я так старанно намагалася витіснити з пам’яті.
Але зараз вони знову виринають на поверхню — і, як би я не намагалася їх стерти, нічого не виходить.

Я почуваюся так, ніби на мене мчить лавина — і я не в змозі ні зупинити її, ні врятуватися.

Гліб легенько підштовхує мене в бік ширми.

Я переодягаюся, майже не усвідомлюючи як. Ніби цей момент просто випадає з пам’яті.

І от ми вже разом із Глібом стоїмо серед бутафорських заметів, тримаючись за руки. Він виглядає дуже ефектно. Одяг у тому самому стилі, що й мій, спортивний, ідеально підібраний за кольором. Сидить на ньому бездоганно. Красивий.

— Софіє, ти готова? — лунає голос Каті.

Я обертаюся до неї. Вона хмарить лоба й уважно дивиться на мене з-під окулярів. Я киваю.

Гліб підходить ззаду, починає поправляти моє волосся, розсипає пасма по плечах. Я не чиню жодного спротиву, намагаюся розслабитися. Потім він обіймає мене.

— Ось так, стоп, завмерли! — раптово вигукує Катя, і я здригаюся. — Знімаю.

— Добре. Не ворушіться! Завмерли.

Раптом світло б’є просто в очі — я мружуся, майже сліпну.

Гліб більше не дивиться на мене, натомість чітко виконує всі вказівки фотографки. А я — лише маріонетка в його впевнених руках.

— Шикарно, Софіє. Ось так, не рухайся. Вираз обличчя — саме те… Супер! Так, чудово.

Його рухи заворожують, слова п’янкі. Мені здається, я червонію.

— А тепер трохи покрутіться. Добре. Тепер, Глібе, обійми її зі спини. Софіє, усміхнися.

Я заплющую очі, потім розплющую — і слухняно виконую.

— Так, а тепер наступний лук.

Катерина без упину хвалить нас, каже, що фотосесія повністю виправдовує її очікування — і навіть перевершує їх.

Схвалення фотографки  так заряджають, що я зовсім не відчуваю втоми. Я змінюю образи, кручуся перед камерою, займаю потрібні пози, сміюся.

Залишок вечора пролітає, мов одна мить.

— Так, на сьогодні все, — раптом оголошує Катя. — Продовжимо завтра.

Я швидко переодягаюся у свій одяг. Коли виходжу, Гліб стоїть у проході, спершися плечем об стіну.

— Софіє, я на машині. Якщо хочеш, підкину тебе, — пропонує він, і мені не залишається нічого, окрім як кивнути.

Ми разом виходимо з будівлі й підходимо до його авто.

Він відчиняє переді мною дверцята, чекає, поки я сяду, і лише потім влаштовується за кермом сам.

— Пропоную повечеряти десь, перш ніж роз’їхатися по домівках, — каже він, не дивлячись на мене, водночас заводячи двигун.

Додому й справді не хочеться. Та й зголодніла я добряче.

— Добре, я згодна, — зривається з моїх губ, майже всупереч волі.

— Чудово.

Не минає й десяти хвилин, як ми зупиняємося на парковці біля невеликого ресторанчика, що трапився дорогою.

Ледь я виходжу з машини, як перечіпляюся й падаю просто в обійми Гліба. Упираюся носом у його шию.

— Обережніше, недоторко, — каже він хрипким голосом.

Руки, що стискають мене, напружуються.

Я підводжу погляд — і розумію, що його чуттєві губи всього за кілька сантиметрів від мого обличчя.

І раптом мене пронизує гостре, майже дике бажання — згадати, який у них смак.

Я роблю вигляд, ніби страшенно захоплена фасадом будівлі, а коли ми заходимо всередину — інтер’єром.

— Глібе, я… одразу хочу сказати, — починаю, щойно ми сідаємо за столик і офіціант приносить меню. — Я сама за себе заплачу.

— Без проблем, — відповідає він спокійно, хоча я очікувала, що почнуться суперечки.

Напруга потроху спадає, і я починаю розслаблятися. Уважно вивчаю меню.

— Ти, мабуть, дуже голодний?

— Дуже, — не заперечує.

— Що замовлятимеш? — питаю так, ніби між нами нічого не відбувається.

— Поки не знаю.

— Я візьму салат, — кажу я. — І капучино.

— А солодке?

— Ні, десерт не буду.

— Не любиш чи фігуру бережеш?

— І те, і те, — відповідаю й відкладаю меню.

Офіціант одразу підлітає до нас і приймає замовлення.

…

Я швидко розправляюся з салатом і, всупереч власним словам, беруся за десерт, який замовив Гліб. Він мовчки дивиться, як збиті вершки зникають у мене з ложки, а я з усіх сил придушую приступ задушливої нервозності.

— Хто той чоловік, що приїжджав до тебе в село? — раптом запитує він.

— Дуже смачний десерт, — щиро кажу я, відсуваючи порожню тарілку. — Дякую.

Він ніяк не реагує на моє «дякую» й продовжує свердлити мене поглядом.

— Глібе, думаю, нам уже час іти. Можливо… е-е… покличемо офіціанта?

— Хто він тобі? — повторює питання.

— Влад… це… — я затинаюся, не знаючи, як правильно сформулювати. — Це мій… ми деякий час зустрічалися.

— Ти серйозно зараз? — його голос звучить так, ніби долинає звідкись збоку. — Як ти взагалі могла зустрічатися з таким типом? Він же старший за тебе майже вдвічі!

— У будь-якому разі це вже не має значення. Все в минулому.

— Якщо ти вільна, то я тим більше не розумію, чому ти тікаєш від мене, — наполягає він. — Адже й їжаку зрозуміло, що нас тягне одне до одного. Що поганого в тому, що двоє молодих людей будуть зустрічатися?