Глава 20

Софія

Ранок і весь день перед початком зйомки я  доволі сильно нервую. Начебто відволікаюся на буденні справи, але варто лише згадати про те, що менt чекає, — і я знову провалююся в якусь бездонну прірву переживань, які крадуть увесь мій спокій.

Гроші уже не такі важливі, як щире бажання виконати свою роботу на відмінно.

Мамі, звісно, я не розповідаю про участь у цьому проєкті. Спробувала — не вийшло.

Учора за вечерею я все ж натякнула їй на це, коли вона, як завжди, розпитувала про мій робочий день. Сказала, що випадково натрапила на цікаву роботу й, можливо, варто було б спробувати.

— Що? Ти при своєму розумі?! — миттєво вибухає мама.

— А… що такого? — обережно перепитую я.

— Що такого?!

Мамині ідеально виведені брови сходяться на переніссі, і я шкодую, що взагалі завела цю розмову.

— Моделлю?! — мама майже задихається від обурення. — Ти взагалі розумієш, про що говориш? Та там же суцільний розбещений балаган! Ні, дорога моя, навіть не думай. Прізвище Юрчак — це не для таких забав!

— Там усе пристойно, мамо, — намагаюся заступитися за свою нову роботу, але мама різко зупиняє мене помахом руки.

— Ні, ні й ще раз ні! — відрізає вона. — Ми люди поважні, з добрим іменем, а не якісь там… Хіба однієї сцени тобі мало? Хочеш не вилізати зі сторінок бульварних газеток? То знай: жодних, чуєш, жодних показів і фотосесій! Мені й твій підробіток в дешевому серіалі не до душі, але це ще можна якось проковтнути — треба ж десь працювати. Але те, що тобі раптом увірвалося в голову зараз, — це вже занадто!

Потім зі своєї кімнати я чую, як мама телефонує й емоційно переказує всю нашу розмову комусь із подруг

Щоб хоч трохи відновити втрачену душевну рівновагу, я подзвонила Дарці. Та й вона виявилася глухою до моїх спроб знайти дружню підтримку.

— Софіє, це ж разова фотосесія, — сказала вона, відчайдушно позіхаючи. — Ти ж не вирішила перекваліфікуватися?

— Ні, звісно, — зітхаю я. — Але ми так і не встигли відзняти всю колекцію.

— Послухай, — Дарка нарешті стає трохи серйознішою. — Якщо робота справді хороша, то там мала б стояти черга з моделей. А не шукали б людей нашвидкуруч.

Її слова боляче, але влучно б’ють по нервах.

— Просто… — вагаюся я. — Мені здалося, що я підвела всіх.

— Ти нікому нічого не винна, — відрізає Дарка. — Зробила, що могла. Не накручуй себе.

Я кладу слухавку, але легше не стає. Усередині все одно лишається дивне, гірке відчуття — ніби я стою на роздоріжжі, де будь-який крок викликає сумнів. І хочеться підтримки, простого «ти все робиш правильно», а натомість — лише втомлені голоси й чужі поради.

Єдине, що хвилює мене майже сильніше за все інше, — це присутність Гліба в моєму житті.
Та тут я вже нічого не можу вдіяти. Хлопець завжди діє на мене оглушливо — навіть на відстані. Можу хіба що тішитися тим, що цього разу зйомка буде не з ним, а з якимось іншим хлопцем, хоч він і намагався відмовити мене від цього в повідомленнях.

     …

— Добрий день, Софіє, проходь, — вітає мене Катерина. — Мені подобається твоя пунктуальність.

Я залишаю верхній одяг у передпокої, поправляю перед дзеркалом волосся й проходжу далі.

Студія, у якій нам належить працювати, простора й святково-білосніжна — інакше не скажеш. Тут повна імітація снігу й заметів, ніби ти потрапив у зимову казку. Одна зі стін стилізована під веранду дачного будиночка, прикрашену декоративними ялинками, гірляндами й ліхтариками.

У дальньому кутку встановлена довга стійка з одягом, щільно розвішаним на вішалках, — охайні ряди речей чекають свого виходу в кадр.

.Вона ненадовго відлучалася й тепер з’являється з бічних дверей із пластиковим стаканчиком у руках.

— Зараз вип’ю каву, виставлю світло — і почнемо.

— Добре.

— Можеш поки що теж узяти собі каву: автомат у сусідній кімнаті.

Я киваю й починаю обходити студію по периметру. Мимоволі зводжу плечі — з величезних, на всю стіну, вікон ледь відчутно тягне холодом.
Я соромлюся запитати про свого партнера по зйомці, але сподіваюся, що скоро його побачу: він виявиться милим хлопцем без дивних закидоників, і ми зможемо нормально спрацюватися.

— Лютинський, слава Богу! — раптом вигукує фотографка.

Я різко обертаюся — і з подивом дивлюся на Гліба.

Він обмінюється вітаннями з Катею й водночас знаходить мене поглядом. І щойно наші очі зустрічаються, його губи розтягуються в знайомій, самовдоволеній усмішці.

Мій внутрішній стан миттєво летить із плюса в глибокий мінус. Пальці, ще секунду тому майже крижані, починають пекти — температура тіла різко злітає.

Я швидко переводжу погляд з Гліба на Катю і назад.

І зовсім нічого не розумію.

— Софіє, до речі, — каже фотографка, — так склалося, що Макс не зміг приїхати на зйомку. Але Гліб люб’язно погодився його замінити. Це навіть на краще: вчора у вас із ним вийшли чудові кадри.

Я мовчу. Мозок відмовляється працювати й сприймати інформацію.

— Ти ж не проти, — швидше стверджує, ніж питає вона.

— Від радості дар мови втратила, — нахабно заявляє Гліб і рушає просто до мене.

Уся його увага прикута до мене. Він підходить і зупиняється за крок.

— А… що з тим хлопцем?

— Та з ним усе гаразд, — знизує плечима Катя. — Просто злився. Таке трапляється постійно.

— Але ж контракт…

— Який ти підписала. Тож зірвати зйомку вже не вийде. Ходи сюди.

Гліб хапає мене за руку — і тут же насуплює брови.

— Гей, ти вся тремтиш. Так хвилюєшся через зйомку?

Тепер — уже зовсім не через зйомку.

— Я допоможу. Усе вийде на найвищому рівні, побачиш.

Я намагаюся вирвати руку, але він не відпускає — лише стискає сильніше.

— Глібе, навіщо ти це робиш? — видихаю я з безвиході.

Мене накриває новий напад запаморочення, у роті пересихає. Різка, аж до болю в животі, потреба зробити ковток прохолодної води.