Глава 19

Софія

— Софіє, дякую, що прийшла. Проходь. Мене звати Катерина.

Висока дівчина в світло-сірому брючному костюмі виглядає зібраною й упевненою в собі. Звертається до мене так, ніби ми давні знайомі, — і це несподівано додає мені трохи впевненості.

Я вітаюся й мимоволі розпрямляю плечі.

— Бачу, ти налаштована рішуче, — зауважує вона, уважно оглядаючи мене.

— Я ніколи раніше не працювала моделлю, — зітхаю я. — Сподіваюся, у мене вийде.

Насправді я страшенно нервую. Як тільки можу, налаштовую себе. Повторюю знову й знову, що впораюся. Що маю отримати цю роботу й виконати її на відмінно.
Дарка ж показувала мені дещо з рекламованої колекції — красиві, дуже стильні речі. Тканини дорогі на вигляд, силуети лаконічні, кольори стримані й вишукані. Думаю, я впораюся.

До того ж гроші ніколи не бувають зайвими. Тож хочу я цього чи ні, але мушу отримати цю роботу.

Простір студії вражає. Тут не одна знімальна зала, а відразу кілька — світлих, з високими стелями, залитих м’яким штучним світлом. У повітрі відчувається ледь вловимий запах гриму й нової тканини. Простора спільна примірочна сяє дзеркалами: цілий ряд підсвічених лампами поверхонь, навпроти кожної — високі  стільці, наче запрошення сісти й приміряти на себе нову роль.

Окрім нас із фотографкою, тут є ще одна дівчина — Мар’яна. На прохання фотографки вона проводить мене в одну зі студій, усаджує на невисокий диванчик у кутку. Поруч — рейл з одягом, акуратно розвішаним за кольорами. Мар’яна простягає мені каталог і пропонує переглянути колекцію, яку ми будемо знімати.

Я перегортаю сторінки, намагаючись зосередитися, але пальці трохи тремтять.

— Софіє, виникла невелика затримка. Друга модель запізнюється, — нервово повідомляє фотографка, поглядаючи на годинник.

Я киваю, намагаючись усміхнутися.

— Усе гаразд, — кажу спокійно. — У мене є час, я можу почекати стільки, скільки потрібно.

Дівчина вдячно усміхається й виходить до сусідньої кімнати — подивитися, хто прийшов, адже саме цієї миті грюкнули вхідні двері.

І в ту ж секунду моє серце каменем летить униз. Щоки спалахують вогнем, пульс різко прискорюється.

Біля виходу, притулившись спиною до стіни й схрестивши руки на грудях, стоїть Гліб. Він трохи нахилив голову набік і, не відриваючись, дивиться просто на мене.

Я завмираю.

Гліб. Тут. Як? Звідки?

Я часто кліпаю, намагаючись розвіяти в’язкий, нав’язливий морок, який раптово накрив свідомість.
Не зникає.

Паніка піднімається зсередини хвилею, стискає груди, змушує сидіти нерухомо, ніби мене прибили до підлоги. Я злюся. На нього — за те, що з’явився. На себе — за те, що серце зрадницьки пришвидшується, ніби я чекала цієї зустрічі.

А він стоїть. Спокійний. Упевнений. Такий, ніби нічого не сталося. Ніби не він вирвав мене з рівноваги, не він змусив тікати, не він тепер руйнує крихку подобу контролю, яку я щойно зібрала по частинах.

Мене дратує, що він бачить мене такою — напруженою, розгубленою. Що, мабуть, зчитує все це одним поглядом. Що йому достатньо просто бути поруч, аби моє тіло пам’ятало те, що розум відчайдушно намагається забути.

Я стискаю пальці, впиваючись нігтями в долоні. Злюся ще більше — бо замість холодної відстороненості відчуваю лише страх і збуджене обурення.

Якщо ще хвилину тому мені здавалося, що гірше вже бути не може, то тепер я чітко усвідомлюю — може. І ще як.

— Глібе, якраз вчасно, — вигукує Катя, не відриваючись від ноутбука.

Вона швидко клацає клавішами, переглядає фото, але, вочевидь, периферійний зір у неї розвинений надзвичайно добре.

— Ти запізнився, — каже вона. — А це Софія, наша модель на сьогодні. Чи не міг би ти приділити нам кілька хвилин і показати дівчині, як правильно триматися перед камерою? У неї все виходить, але трохи бракує досвіду. Саме тієї… знаєш, упевненої, розслабленої легкості.

— Звісно, допоможу. Зрештою, це ж я порадив цю красуню для реклами нашої нової колекції, — відповідає Гліб, усе ще не зводячи з мене палаючого, майже диявольського погляду.

У цю мить у фотографки дзвонить телефон.

— Так, Софіє, десять хвилин на підготовку — і починаємо, — каже вона, приймаючи виклик, після чого миттєво втрачає до мене інтерес.

Вона виходить через другий вихід, залишаючи нас із Глібом сам на сам.

Я різко зістрибую з дивана й підходжу до нього впритул.

— Нова колекція, значить… То ти, виходить, відомий модельєр? — обурююся так, ніби маю на це якесь право.

— Поки що не дуже, — ледь усміхається він. — У нас іще все попереду…

Він знову надто близько. Мій ніс уловлює його запах — м’ята, легка тютюнова нотка (хоч я жодного разу не бачила, щоб він курив) і ще щось невловимо приємне.

Я звично ніяковію, не знаючи, куди подіти очі, руки — себе всю.

— Якби ти знала, що я тут з’явлюся, ти б що — не прийшла? — тисне він, змушуючи продовжувати розмову.

— Ні. Однозначно ні.

— То чому ти мене уникаєш? Які причини? — знову вимагає, так само, як тоді, в аудиторії.

— Тому що.

Я рвучко смикаюся вперед — і марно. Гліб не відпускає. А другим виходом, тим самим, через який щойно пішла Катя, я не наважуюся скористатися — боюся натрапити там на неї.

— Це не відповідь, Софіє. На мої повідомлення ти теж не реагуєш.

— Я видаляю їх, навіть не читаючи. Тож не гай часу й більше мені не пиши.

— Тобі ж усе сподобалося. Ти сама цього хотіла, — каже Гліб.

І ці слова стають спусковим гачком.

Я різко розвертаюся й біжу до другого виходу — і тут же ледь не врізаюся у фотографку.

— Так, Софіє, ну що? Перерва закінчена. Сподіваюся, в нас усе вийде як слід.

— Послухайте, я не…

Телефон знову дзвонить.

— От чорт, — бурмоче фотографка. — Не можу не відповісти, це важливо. Ще хвилинку.

Я змушена відійти до вікна. Гліб підходить і стає поруч.