Глава 18

Софія

Я досить швидко відходжу від вагончика, але, всупереч моїм очікуванням, ніякої погоні немає.

Промаявшись без сну до самого ранку, я приймаю рішення дати цьому хлопцеві шанс. Обіцяю собі докласти максимум зусиль, аби викреслити з пам’яті безумство моїх стосунків із Владом, і відтепер навіть не дивитися в його бік.

Я уникатиму і його самого, і будь-якого спілкування з ним — настільки, наскільки це взагалі можливо в цій ситуації.

Коли він приїжджав до мене вперше, а потім і вдруге, я думала, що він хоче попросити вибачення. Але це табу для Худаша. Вибачатися перед дівчиною — не в його правилах. Що ж, хай так. Тепер ми гратимемо за моїми правилами.

І все ж зараз, коли ми знову опинилися сам на сам із Глібом, я розумію: достатньо лише кількох секунд поруч із ним — вдихнути його запах, почути голос — і я знову повністю потрапляю під вплив його потужної чоловічої харизми.

— Софіє, куди ти так помчала?

Поліна наздоганяє мене й уважно заглядає в обличчя.

— Речі збирати, — з полегшенням зітхаю я. Не він. — Мої зйомки закінчені. Я повертаюся додому.

— Щаслива, — зітхає Поліна. — А мені ще тиждень тут маринуватися. Якби не друзі твого Лютого, я б тут зовсім з туги здохла.

— Ну, не знаю, — знизую плечима. — Мені тут сподобалося.

Мені зовсім не хочеться, щоб розмова знову звернула на Гліба, тож я намагаюся якнайшвидше згорнути цю тему.

— А як твоя мама? — поспіхом питаю я.

— О, їй уже значно краще, велике спасибі.

Я трохи сповільнюю крок, коли перед нами раптом виростає струнка, висока брюнетка.

— Зірко, треба поговорити, — кидає вона, впершись руками в боки й нетерпляче постукуючи носком туфлі по підлозі.

Її погляд прицільно спрямований просто на мене.

— Боже, що за дешевий спектакль, — відповідає замість мене Поліна й продовжує йти, не звертаючи на дівчину жодної уваги.

— Ти йди, а з цією, — вона киває на мене, — нам треба дещо перетерти.

Я подаю Поліні знак, що все гаразд і вона може йти, але в цю мить несподівано з’являється світловолосий хлопець.

Це приятель Гліба — Філ.

— Що за тусовка? — гарчить Філ.

Чорнява змінюється просто на очах.

— Єгоре, ми це… просто розмовляли. Не бери в голову.

— Просто побалакати можна й зі мною, — каже Філ, і від цього губи Ілони зневажливо кривляться.

— Захисник знайшовся, — проціджує вона.

Кривиться, розвертається й швидко прямує до машини.

— Гей, ми ще не закінчили!

Філатов зривається слідом за Ілоною.

Поліна широко розплющує очі й відкриває рот, щоб щось сказати, але я жестом зупиняю її.
Понад усе мені зараз хочеться опинитися вдома. У мами.

— А, до речі, де Лютинський? — ніби читає мої думки Поліна. — Він у курсі, що ця ненормальна тебе переслідує?

— Поняття не маю, — бурчу я.

— А цей… Філ, — не вгамовується Поліна, — у нього з Ілоною щось є?

— Не знаю. Він мені не звітував.

— Тоді спитай, коли побачитеся. Буде про що поговорити, — знизує плечима Поліна.

Невже цей хлопець сподобався наший примі?

Я ловлю себе на тому, що постійно перевіряю телефон. Наче він ось-ось завібрує в долоні, висвітлить його ім’я — і все стане простіше.

Гліб не телефонує. Не пише.

І це дратує значно більше, ніж мало б.

Я серджуся — на нього за мовчання, на себе за те, що взагалі чекаю. За те, що, попри всі правильні рішення, всередині лишається дурна, вперта надія: він не зможе так просто зникнути.

Кожне повідомлення змушує серце здригатися — і щоразу це не він. Знову не він.

Напевно, так і виглядає гордість, розчавлена очікуванням. Я намагаюся переконати себе, що мені байдуже, що тиша — це навіть на краще. Але чим довше він мовчить, тим сильніше я злюся.

Бо якщо він так легко відпустив — значить, усе було лише грою. А я чомусь вірила, що між нами було щось більше.

Увесь залишок дня я проводжу в зборах. Складаю речі, косметику й печу для своєї милої господині шарлотку. Дуже хочеться віддячити їй за доброту й турботу.

— Як шкода, Софійко, що ти вже їдеш, — одразу сумніє старенька. — З тобою мені було не так самотньо.

— Ну що ви, — усміхаюся я. — Я ж приїжджатиму в гості.

— А може, не поспішай? Побудь ще трохи…

Мені шкода її, але ж я не можу зізнатися, що їду не тому, що мені набридло сільське життя. Я тікаю зовсім не від нудьги, а від одного розкутого, до біса привабливого хлопця.

У місті я з головою порину в роботу. Та й думати про Гліба стану менше. Про його «Повторимо, Софіє… просто зараз… я більше не можу стримуватися».

Від самих лише спогадів про його слова, сказані трохи хрипким шепотом, сироти прострілюють живіт і грудну клітку…

…..

— Софіє, ви запізнилися на десять хвилин! — обурюється помічниця режисера й дивиться на мене з неприхованою зневагою. — Поводитеся так, ніби вже стали зіркою світового масштабу!

— Перепрошую, але це ваша провина, — відповідаю твердо. — Ви заздалегідь не повідомили про початок проб.

— Ви мали все уточнити самостійно. Адже отримати роль — у ваших інтересах.

У неї явно поганий настрій, і вона вирішила зірвати його на мені.

Жінка невдоволено стискає губи й тицяє мені в руки роздрукований сценарій.

— Ознайомтеся з роллю й швидше на майданчик.

Проби закінчуються, але режисер так і не каже нічого конкретного.

Я збігаю сходами майже галопом — ледь не біжу — аж до виходу з павільйону.

Якщо мене не візьмуть у цей серіал, справи кепські. Фінанси от-от заспівають романси. Мені терміново потрібна робота.

— Алло, подруго! — чую веселий голос Дарки в слухавці й мимоволі усміхаюся. — Я знайшла тобі роботу.

— У серіалі? — насторожуюся я.

— Майже, — сміється вона.

— У якому сенсі? — не розумію.

— Моя знайома шукає модель для фотосесії. Їм потрібен особливий типаж, ну і… оплата невелика. Але тобі ж поки все одно нічим зайнятися. От я й подумала…