Глава 17

Гліб

Коли Софія ховається за брамою, а той психований драпонить щодуху, я повільно рушаю вулицею. Ейфорія від поцілунку з недоторкою трохи приглушує роздратування від появи цього старигана. Хто він? Чому так часто тут з’являється? Невже її колишній?

Адреналін гупає в скронях, кров шаленим потоком мчить по венах.

Поцілунок був таким солодким, що мене хитає, мов п’яного. До нестями хочеться ще.
Не зупинятися. Продовжити… Гарячіше, сильніше, глибше…

Тягне закурити, але замість цього я на повні груди вдихаю прохолодне повітря, затримую подих і повільно, максимально неквапно, видихаю.

Дзвінок телефону повертає мене в реальність і змушує трохи струсити з себе, цей одурманливий  туман.

Димон.

— Так, — неохоче кидаю я й рушаю в бік машини.

— Хай, братику, як там у тебе? — бурмотить він нерівно, під гуркіт музики.

— Нормально. А ти як?

— Та в зюзю я. Не розрахував трохи. Забереш мене з «Білого Кролика»?

Можна було б нагадати про такий сервіс, як таксі, але брат уже відключається.

Дістаюся до машини й вирушаю по брательника.

До «Кролика» я приїжджаю за годину й одразу прямую у VIP-зону, бо саме там зазвичай зависає брательник.

Так і є.

Знаходжу Димона мирно сплячим на дивані. Одяг зім’ятий, на вилиці й пальцях — запеклася кров.

— Він тут це… знову бійку влаштував, — підходить до мене Льоха, знайомий офіціант.

Я дістаю з кишені купюри, відраховую.

— Цього вистачить? — питаю в хлопця.

Він киває й швидко ховає гроші до кишені.

— І води принеси, — прошу, не зводячи погляду з братця.

Вода з’являється вже за мить.

Я підходжу до Димона й ллю тонкою цівкою йому просто на обличчя. Інакше його не розбудиш.

— Ей, ти що! — він намагається ухилитися, але принаймні виринає зі сну.

— Та нічого. Підйом, — повідомляю спокійно.

Ставлю склянку, хапаю брательника за сорочку й надаю його тілу максимально вертикального положення.

Він стогне й намагається завалитися назад, але я продовжую його тримати.

— Протирай очі й поїхали, поки ментів не викликали, — кажу йому.

Брат знову стогне, але все ж починає підійматися з дивана. Я допомагаю.

До нас підбігає Льоха, підхоплює з іншого боку доволі важку тушу — брательник частенько зависає в качалці, — і разом ми доводимо Димона до моєї «бехи». Завантажуємо його на заднє сидіння, де він одразу ж провалюється в глибокий, солодкий сон.

Я плескаю Льоху по плечу, залізаю в машину й везу брата до себе, сподіваючись, що дорогою він хоч трохи очуняє і дійде до квартири на власних ногах.

…

— Блі-і-ін, я що, вчора зовсім неадекватний був?

Димон з’являється в моїй кімнаті ще мокрий після душу. Він плюхається в крісло й починає жадібно пити.

Провожу рукою по волоссю, тягнуся до телефону. Десята ранку. Усе проспав.

— Я в душ, — кажу я. — А ти поки приготуй щось поїсти.

— Буде зроблен, — салютує придурок пляшкою з мінералкою.

— Ну що там у тебе з Ілонкою? — питає Димич, коли ми сідаємо за стіл.

— А що з нею? — відповідаю в його ж стилі, намагаючись з’їхати з теми.

Про Ілонку зовсім не хочеться теревенити. Та й узагалі… Мені куди більше хочеться якнайшвидше побачити Софію. І, звісно, не просто побачити. Просто дивитися тепер — якось… катастрофічно замало.

Мозок закипає. Від того дикого урагану, що пронісся між нами вчора, так просто не відмахнешся.

Досі все нутро закипає, варто лише воскресити в голові кадри вчорашнього безумства. Її ніжність, м’якість, збудливий аромат. Солодкі, манливі, трохи припухлі від моїх поцілунків губи … Нереально красиві очі. Я й сам не знаю, як узагалі стримався й не зайшов із нею далі. Хотілося більшого — нестерпно хотілося всієї її…

— Вона дзвонила мені вчора. Скаржилася, що ти ігноруєш, — продовжує Димон.

— Хто дзвонив?

— А, ясно. З Ілонкою все зрозуміло, можеш не відповідати. Значить, і справді знайшов собі іншу підстилку.

— По пиці давно не отримував?

Мій голос спокійний, але Димон, який добре мене знає, чудово розуміє: я питаю не просто так. Підстилками він може називати кого завгодно — тільки не її.

— Від тебе — давно.  То що, справді так зачепила? Звідки прилетіло?

Так, зачепила — як жодна інша. Тут Димон має рацію.

Серйозно зачепила. Так, що всі думки — тільки про неї. Я дурію, коли вона поруч.

Упевнений, у неї було чимало чоловіків. Але запам’ятатиме все життя вона мене. Хочу, щоб запам’ятала.

…Жадаю, щоб думала про мене. Постійно. Щоб божеволіла в моїх обіймах, від моїх поцілунків. Щоб так само божеволіла поруч зі мною, як і я з нею. Щоб тягнуло до мене, мов магнітом.

Снідаємо ми швидко. Розмовляти з братом ним немає про що. Ми існуємо у різних всесвітах. Я намагаюся чесним трудом заробити собі на життя, а він… Він проживає своє найкраще життя, як уміє. Тому кидаю ключі від хати перед братом на стіл і їду в цех.

Ледве завершую робочі питання — і мчу до машини.

— Лютий, ти це… у тебе все норм? — цікавиться Філ.

— Нормально, — відповідаю, не спиняючись і прямуючи до авто.

Я не знаю графіка зйомок Софії й боюся спізнитися. Подружка її шепнула, що до вихідних вони мають закруглятися й валити з нашої діри, а у Львові знайти її буде значно складніше.

Звісно ж, на знімальний майданчик мене не пустили. Психований режисер виставив охорону, але я не якийсь там молокосос, щоб мене можна було так просто зупинити. Чекаю моменту, коли її подружка, підморгнувши мені, виходить із вагончика — і я без церемоній завалююся всередину.

— Глібе?! — вона здригається, ніби від електричного розряду. — Чого ти хочеш?!

Наче це не вона, чорт забирай, учора танула  від моїх дотиків.

— Я скучив, — кажу як є, не приховуючи своїх відчуттів.

— Ми… маємо зробити вигляд, що нічого не було.