Глава 20

Софія

Міцні руки замикаються на моїй талії, виривають із темряви, розвертають і притискають до шорсткого стовбура, відрізаючи будь-який шлях до відступу.

Я намагаюся вирватися, бодай якось ухилитися, дихаю уривчасто, з надривом.
Його впевненість, зухвалість огортають мене й збивають з ніг. По тілу розливається щось гаряче, пекуче, немов лава.
Усі грані почуттів, що вирували в мені цієї миті, так важко втілити у слова.
Усередині все палає, а в голові — суцільний хаос. Його погляд затримується на моїх оголених ногах, і я певна — від нього не вислизає й те, як новенька футболка напнулася на грудях.

— Ти справді сподівалася, що зможеш утекти? — промовляє Гліб, і від улесливої м’якості його тону тілом проносяться нові, надчутливі  вибухи. — Чи ти просто граєшся зі мною?

Я стискаю зуби, а Гліб підіймає руку й підхоплює пасмо мого волосся.

— Відпусти, — наказую я. — Я хочу додому.

— Ще надто рано. Досить уже грати стерву, розслабся.

На диво, в його голосі немає й краплі злості. Він просто жартує.

Та підозри не відпускають. Я відсуваюся від нього якомога далі, водночас обережно, аби в темряві не наступити на якусь гидоту.

— Та блін, перестань усе ускладнювати. Хоч трохи розслабся.

Він рухається, і його плече торкається мого. Не знаю, навмисно це чи ні, але коли наші погляди знову зустрічаються, я розумію: дотик наших тіл не залишився для нього непоміченим.

— Знаєш, а ти красива. Не можу лише збагнути, навіщо вдаєш із себе недоторканну.

Його погляд зупиняється на моїх губах.

Я завмираю, та серце шалено калатає не від страху. У темних очах Гліба віддзеркалюється бажання.

— Мені час іти, — я ковтаю клубок у горлі. —  Я хочу спати.
— Ні, не хочеш.

Він має рацію. Не хочу.
У голові все змішалося. І перш ніж я встигаю себе зупинити, моя рука тягнеться до його обличчя.
З його губ зривається хрипкий звук. Він притискається щокою до моїх пальців. Його щетина дряпає мою ніжну шкіру.
І я з подивом відчуваю, як між ногами накочується хвиля пекучого жару.

— Тобі обов’язково було з’являтися тут і все псувати, так? — бурмоче він.

І в ту ж мить його губи накривають мої.

Моє серце починає битися ще швидше. Поки поцілунок не затягнувся остаточно, я втягую в себе повітря й відсторонююся.

Різко видихнувши, я вже готова вдавати, ніби щойно нічого не сталося, але, схоже, я недооцінила сексуальну привабливість Гліба Лютинського. Він неперевершений. Ці очі, що дивляться на мене з-під напівопущених повік, і це вольове підборіддя.

Гліб занурює пальці в моє волосся й знову притягує мене до себе. Його губи на мить торкаються моїх — і він відступає. У його погляді читається запрошення.

Я торкаюся його щоки й заплющую очі. Моя відповідь очевидна. Я навіть не усвідомлювала, наскільки зголодніла за людським дотиком — за губами хлопця, що цілує мене, за його руками, які гладять моє волосся.

Нехай Влад і виявився справжнім козлом, але моє тіло пам’ятає, як це може бути добре. Я падаю на груди Гліба, коли наші вуста знову знаходять одне одного.

І раптом він уже наді мною — вага його тіла втискає мене в товстий стовбур. Він рухає стегнами, і по мені прокочується хвиля насолоди, змушуючи тремтіти від бажання.

Коли він пішов за мною, мене охопив такий непідробний жах, що я, наплювавши на всі погрози, зірвалася з місця й через яр помчала до лісу, немов у ньому було моє єдине спасіння.
Я думала, що зможу прчаїтися серед дерев, перечекати, не очікувала, що він   кинеться в хащі. І ось до чого це призвело.
Усе стало лише гірше. Я сама загнала себе в пастку.

Поцілунок триває не більше трьох секунд. Потім долоні Гліба ковзають до моєї шиї, до рук. Обережно, одну за одною, він відчіплює мої дерев’яні,  неслухняні пальці від своєї одежі. Перехоплює мої руки.

— Ходімо.

Він тягне мене за собою, а я — дезорієнтована, шпортаючись на кожному кроці — сліпо йду за ним, думаючи лише про те, що ж він замислив цього разу.

— Глібе, що ти… ми… куди?

— Ходімо, Софіє. Ти ж хотіла додому.

Він виводить мене до узбіччя, допомагає видертися на насип і далі тягне за собою. Його кроки широкі, і мені важко встигати за ним. Ми підходимо до будинку, але я зволікаю. Гліб, відчувши мою нерішучість, обіймає мене за талію. Його погляд ковзає кудись убік, повз мене.

— Глібе, будь ласка… я… відпусти, — ледь ворушу губами, нарешті приходячи до тями. — Мені треба йти. Відпусти.

Його голос звучить уривчасто, з надломом, майже так само задушено, як і мій.

— Не зараз, Софіє. Бо зараз…

Його погляд переміщується на мої губи й завмирає.

Мені почало здаватися, що я розділилася на дві особистості. Одна несамовито хотіла відштовхнути, накричати й утекти, а друга… друга з якоїсь причини дозволяла йому й далі притискати, обіймати, цілувати мене.

Я ковтаю й заплющую очі — емоцій надто багато, і всі вони просто не вміщаються в мені. А його дихання вже ковзає моєю шкірою.

М’які теплі губи обережно торкаються самого краєчка моїх губ. Минає секунда — і він торкається знову, вже по-справжньому, до самих вуст. Та це не грубий, нищівний поцілунок. Усе відбувається… так невагомо, що від несподіванки я перестаю так відчайдушно тремтіти й навіть на крихту розслабляюся.

Від Гліба пахне м’ятою і ледь вловимим, особистим — чимось суто чоловічим. Дорогим, таким, що провокує мій організм на низку легких поколювань унизу живота. А ще… я й сама не до кінця це усвідомлюю, але з якоїсь причини в його руках мені дуже затишно. Ідеальне поєднання його високого зросту, широких плечей, кам’яного преса з моєю доволі худорлявою фігурою. Ще в басейні я подумала про те, наскільки — всупереч логіці — гармонійними є наші обійми, і тепер це відчуття несвідомо повертається до мене.

Його язик проникає до мого рота саме тієї миті, коли чийсь голос із подивом вимовляє: