Глава 19

Гліб

Я ніби потрапляю в рай, бо дівчина  міцно вчіплюється в мене — і руками, і ногами. Обіймає так, як ніколи б не обійняла, якби я не влаштував цю маленьку заворуху.

— О боже, ти… Я ж не вмію плавати! — вибухає мені у вухо, а я міркую геть кепсько, ніяк не можу відновити дихання.

Підтягую нас до бортика, притискаю до нього й лише тепер намагаюся перевести подих і впоратися з тим, наскільки це… чуттєво… просто зносить дах… ось так — із нею.

— Ти… ти… — продовжує затинатися недоторка. — Я б ніколи не стала мститися так жорстко! А ти! Боже… ти…

Слів їй бракує. Як і мені. Тільки з різних причин: у неї — від страху й обурення, а я… я просто пропав.

Софія судомно дихає. Я — слідом за нею.

— Тут… не глибоко, — лише й спромагаюся видушити з себе. — Ти… можеш стати на ноги, Соню…

На більше я зараз не здатен. Захлинаюся й тону у власних примітивних бажаннях, намагаючись бодай якось їх приборкати.

А вона нарешті усвідомлює, що це саме вона тримає мене, вчепившись у плечі…

Ногами зісковзує вниз, але руками не відпускає. Не відпускає, чорт забирай, а ще добрих пів хвилини дивиться мені в обличчя, під час яких я переживаю справжню агонію — бо надто чітко відчуваю її відгук.

А потім ти знову скажеш, що я тебе не приваблюю, так?

— Боже, як я тепер піду додому… — нарешті вимовляє вона, саме тоді, коли я вже на останній межі, щоб її поцілувати.

Раптом вона починає задихатися, на очах з’являються сльози. Я знаю — перегнув. Готовий спокутувати.

— Заспокойся, у будинку повно нового одягу, — бурмочу їй у волосся, вбираючи її близькість і ледь не помираючи від того, яка вона солодка й бажана.

— Ти — найжахливіша людина з усіх, кого я знаю!

Вона намагається відсторонитися, але після цих слів у мені підіймається протест. До того ж периферійним зором я помічаю, як до нас наближається Толян.

Я блокую всі спроби Софії відсунутися.

— Не сіпайся. У тебе одяг… просвічується…

Дівчина ахає — і завмирає, не рухаючись.

— Допомога потрібна?

Толян присідає навпочіпки біля басейну, а я стаю так, щоб закрити Софію собою.

— Неси рушник, — гарчу, досі сердячись на нього за витівку з танцем. Від кого завгодно чекав такої підстави, але не від одного з найкращих друзів.

— Уже, — простягає він билу пухнасту ганчірку.

— І зникни.

Я хапаю рушник і допомагаю своїй дівчині вибратися з води. Одразу ж загортаю її, мов у кокон. І от таку — розпатлану, в хлюпаючих балетках — веду до запасного входу, схованого від сторонніх очей.

Вона зовсім не пручається й дозволяє завести себе до кімнати.

— Душ, якщо треба, чистий новий одяг. Не соромся, — скоромовкою випалюю я, трохи відступаючи. — Можу допомогти переодягтися.

— Відчепися від мене, — схлипує вона, розмазуючи сльози, і раптом завмирає. Її погляд ковзає по моїх плечах, спускається нижче. Звісно, мою реакцію на неї в мокрому одязі не приховати.

Її зіниці розширюються, щоки знову починають палати.

— Я зачекаю зовні, — кажу я. — Можеш замкнутися, якщо хочеш.

Я виходжу з кімнати, притуляюся спиною до стіни. Чую, як клацає замок.

— Тільки недовго, недоторко, — гукаю я, хвилюючись, щоб вона там геть не розклеїлася від стресу. — Двадцять хвилин. Інакше двері винесу до біса.

— Я тут не затримаюся, можеш не хвилюватися.

Голос у неї звучить досить рішуче — і я помітно заспокоююся. Відштовхуюся від стіни й починаю стягувати з себе мокру сорочку.

Софія вилітає з кімнати рівно за десять хвилин. Я до цього часу вже встиг переодягтися й тепер тиняюся біля дверей, нетерпляче відраховуючи виділений їй час.

— Мій телефон не працює через тебе! — накидається на мене недоторка. — Туфлі взагалі зіпсовані вщент, а це, між іншим, Jimmy Choo. Як же я тебе ненавиджу!

— Усе відшкодую, не кип’ятися.

— Нічого мені не треба. Я йду звідси. Негайно! А ти… ти іди до біса!

Вона б’є мене долонями в груди й мчить повз, мов торнадо. Звідки тільки сили взялися.

Я тішуся, що не помилився з розміром. Одяг сидить на ній, наче на неї шитий, підкреслюючи всі вигини й повністю виправдовуючи рекламний слоган. Все-таки однокласниця знає свою справу. Ручки в неї золоті.

— Як я тепер з’явлюся на очі колегам?! — зривається вона, обертаючись до мене, щойно ми виходимо за ворота. — Хтось обов’язково розпатякає! Може, взагалі фото встигли зробити! Тепер ця історія з’явиться в пресі.

— Та плюнь на всіх, Соню. Кому яке діло? Живи моментом, не озирайся назад.

Очі недоторки звужуються, а губи зневажливо стискаються.

— Подивіться-но на нього! Доморощений філософ знайшовся. Іди якійсь сільській дурепі цю нісенітницю в вуха лий, а мене залиш у спокої!

І ця ненормальна, вирішивши, чорт забирай, проявити характер, нервово зривається з місця й іде вздовж дороги. Я зітхаю й рушаю слідом за недоторкою, тримаючись на невеликій відстані, щоб не тиснути на неї своєю присутністю. Усе-таки вже пізно, а такій красуні небезпечно гуляти самій уздовж дороги.

Зрештою я зрівнююся з нею й намагаюся врозумити:

— Соф, годі дутися.

— Відчепися, — глухо кидає вона.

— Та з чого ти так зірвалася? Вирішила показати характер? Окей. Молодець. Я оцінив.

Недоторка мовчить. Увесь її вигляд випромінює суцільну зневагу — і до мене, і до моїх наполегливих спроб заговорити.

— Слухай, давай…

Я не встигаю закінчити фразу, бо ця дурепа різко зривається з місця й щодуху кидається з рівної асфальтованої дороги в посадку. Від несподіванки я завмираю й не одразу пускаюся навздогін. Дівчина встигає відбігти на кілька  десятків метрів.

Коли я, отямившись, швидким кроком рушаю за нею, чую тріск гілок і гучне «ой».

Так і знав — нічим добрим це не закінчиться.

Одразу за дорогою — неглибокий яр, а місячного світла замало, щоб добре розгледіти високу траву, де причаїлася Софія. У хованки вирішила погратися? Чудово. Я чудово вмію шукати.