Глава 18

Гліб

Ця дівчина впливає на мене якось неправильно. Бо поруч із нею в мене відмовляють усі гальма.

Солодка, до біса приваблива, нереально сексуальна… недоторка. Недоторка, чорт забирай. Я й не думав, що зустріну таку.

Вона з силою висмикує свою руку з моєї, спалахує й різко підхоплюється з місця.

Я, звісно ж, теж встаю і тут-таки перегороджую їй шлях. Вона сіпається вбік — я знову перекриваю. Кидається в інший — і на швидкості врізається в мене.

Я почуваюся клятим виродком, але нічого не можу з собою вдіяти. Я її, звісно, відпущу — але не зараз. Хай хоча б трохи заспокоїться.

І ж нічого я їй не зробив. Поцілунок був зовсім не з тих, через які можна отак зірватися.

Хоча в чомусь я її розумію: у мене від одного лише переплетіння наших пальців пішла така відчутна реакція — наче п’янка, розбурхана отрута потекла по зранених венах. А від дотику губ до оксамитової шкіри й поготів почалося кисневе голодування.

Отрута з милим, кмітливим личком. Справжня  відьма під личиною непорочного ангела. Інакше я просто не можу пояснити всього, що зі мною робить її присутність.

— Дай мені пройти, — каже чортівка з непідробним відчаєм.

Обличчя розчервоніле, голос тремтить, а погляд… меткий, неспокійний. Дивиться куди завгодно, тільки не на мене.

— Що не так? — намагаюся вивести недоторку на розмову.

— Усе не так!

— Я, чорт забирай, усього лише торкнувся твоєї руки!

— Я не люблю, коли мене торкаються без дозволу! — вигукує відчайдушно.

— А якщо я зроблю ось так.

Я наближаюся до неї, обхоплюю за талію.

— І ось так.

Вона ще не встигає прийти до тями, як я тисну нас назад — до стіни. Не довго думаючи, впираюся лобом у її лоб.

Софія задихається. Але й я сам…Не очікував такого. Нас обох, чорт забирай, починає трусити. Ми стоїмо так і не можемо видавити з себе ані слова. Лише дихаємо. Одним повітрям — на двох. Одне одним. Важко, уривчасто, гаряче.

Я щосили намагаюся опанувати себе, щоб не зайти далі. Вона, здається, теж бореться із собою. Уся палає, дихає швидко-швидко, тремтить.

— Глібе, я… — недоторка приходить до тями першою.

Її долоні впираються мені в груди, тривожно зминають тканину сорочки.

Я вбираю в себе її зітхання, уявляючи… та багато чого.

— Глібе, будь ласка…

— Тобі ж подобається, зізнайся… — видихаю уривчасто. — Подобається ось коли… я торкаюся отак.

— Зависокої думки про себе! — вигукує вона у відчаї, але в її голосі мені чомусь чутно зовсім інше: «так, так, так».

Я вдихаю запах її волосся, невагомо ковзаю по ньому губами — і все ж відступаю.

— І куди ти підеш? — запитую ніби байдуже.

Ховаю руки в кишені. Від гріха подалі. Збиваю пульс, примушую себе сповільнитися.

До неї, здається, не доходить, що зі мною їй у будь-якому разі було б найбезпечніше. Особливо якщо не злити. А приручити мене — простіше простого.

— Куди завгодно, аби тільки подалі від тебе!

Жахливо неправильна відповідь.

— Окей, добре, якщо тобі так хочеться, — кажу я, транслюючи показну поступливість.

І дівчина нарешті підіймає на мене погляд. Повний ненависті.

Я всміхаюся їй, сподіваючись сховати за цією бравадою відчай, і трохи відступаю вбік. Так, щоб вона зачепила мене, коли проходитиме.

Якби ще тиждень тому мені хтось сказав, що я страждатиму такою дурнею — аби лише дівчина торкнулася, — я б прийняв це за тупий жарт.

Вона пролітає повз, ледь мазнувши мене плечем, саме так, як я й хотів, і мчить у бік самого епіцентру тусовки. Я розвертаюся і, звісно ж, іду слідом.

Розглядаю її тендітну фігуру в легкому сарафані. Уява тут же домальовує те, що ховається під цією тканиною. Мені подобається те, що я бачу у своїй голові.

До нестями хочеться підійти ззаду й… сказати якусь дурницю на вухо. Щоб вона знову зашарілася.

Я відстаю на кілька метрів, дорогою вітаюся з приятелями, але погляду з неї не зводжу.

Голова йде обертом, кров шалено мчить по венах, адреналін гупає в скронях.

Я зависаю, вже не в змозі відірватися.

Софія нарешті зупиняється біля  двох дівчат і починає з ними розмовляти. Та й сама раз по раз коситься на мене.

Я хапаю перший-ліпший келих і салютую їй. Вона відвертається. Але за кілька секунд знову дивиться. Перехоплює мій погляд, червоніє — і знову вдає байдужість.

— Глібе, сонце моє.

Задушливі обійми з-за спини й чіпкі кігтики Ілони на моїй шиї.

— Відчепися, — втомлено кажу я. — Ще задушиш.

Софія кидає на мене черговий «байдужий» погляд — і завмирає стовпом.

— А я готова, готова тебе задушити, Лютинський. Від кохання померти — навіть почесно. Та тільки, бачу, тобі свіжачка закортіло.

Ілона відчіплюється й стає переді мною, повністю загороджуючи огляд.

— Потанцюємо? — приходить на виручку Філ і хапає Ілонку під лікоть.

— Пішов ти на… Філатов!

Вона починає вириватися, приятель утримує її, а я зникаю.

І злюся. Бо Софія, чорт забирай, перестала на мене дивитися. І  пішла танцювати з Толиком. Який, зараза, ще й запросив її.

Вони про щось розмовляють. Вона усміхається йому так, як мені за весь час знайомства жодного разу не перепало.

Гаразд. Раз так…

З приятелем я розберуся потім, а от із нею…

Розтинаючи веселий натовп, мчу на всіх парах до «солодкої парочки». Опиратися буде — та байдуже. Так навіть краще.

Підходжу, різким рухом відштовхую Толяна вбік, а її обіймаю так, як давно хотів. Зі спини.

— Ти мені ще за колу винна, — хриплю їй на вухо, і начхати, як вона відреагує. Злякається чи ні.

Рука ковзає нижче — до стегон, а потім я підхоплюю її над землею й тягну прямісінько до басейну.

Вона розуміє, що я задумав, у ту ж мить. Опирається, виривається з усіх сил. Кричить, маючи всі шанси перекричати музику.