Глава 17

Зірка

Звісно, на жодну вечірку мені йти не хотілося, але Поліна так усе провернула, що відмовитися вже не вийшло.

І от, звільнившись після зміни на знімальному майданчику, я поспішаю додому, щоб змити з себе грим і втому. Приймаю душ і нишпорю в шафі, намагаючись знайти щось підходяще з тих мізерних запасів одягу, які привезла із собою.
Вирішую не надто заморочуватися. Я ж не збираюся вражати там усіх наповал своєю неземною красою. Просто посиджу кілька годин, аби не залишати Поліну саму в незнайомій компанії. Хоч вона вже доросла дівчина і зовсім не проти загубитися на пару годин із симпатичним хлопцем, усе одно відчуваю за неї відповідальність.

Так склалося, що я не люблю тусовки й усілякі подібні заходи. Я з тих, хто воліє оминати вечірки стороною. Тим паче, поки ми зустрічалися з Владом, супроводжувати його на такі події було моїм обов’язком.
Та й тато завжди повторював, що мені потрібно частіше «світити обличчям». Мовляв, саме на світських раутах можна завести корисні знайомства, які допоможуть просунутися кар’єрними сходами.

Зазвичай я терпляче вислуховувала вітальне слово розпорядника й відбувала фотосесію. На все це йшло кілька годин — межа того, що я ще могла витримати. Потім я вигадувала головний біль або якусь іншу безглузду причину для супутника, з яким прийшла, чемно вибачалася — і зникала. Вирішую, що й цього разу вчиню так само.

Принаймні так я думала рівно до того моменту, поки не зустріла Поліну. Вона чекала на мене біля автобусної зупинки — усміхнена, з тим самим передчуттям у погляді, яке не обіцяло швидкого втечі.

— Ну що, готова? — запитала вона, беручи мене під руку.

Я лише зітхнула й кивнула. І  вже за кілька хвилин крокували за потрібною адресою.

Ми підходимо до великого двоповерхового котеджу з просторою галявиною перед ним, заповненою молоддю. Поліна махає комусь знайомому й одразу ж прямує до гурту хлопців і дівчат, які сміються голосніше за всіх. Я ж озираюся в пошуках місця затишнішого й менш людного. Знаходжу його майже одразу — криту терасу з м’якими, зручними диванчиками. Саме те, що потрібно.

Вітаючись дорогою з колегами, яких тут виявилося значно менше, ніж я очікувала, і все частіше натрапляючи на незнайомі обличчя, я прямую до тераси й обираю там найнепомітніший куточок. Сідаю на диванчик, втомлено відкидаюся на спинку й витягаю ноги.

Після довгого знімального дня вони сильно ниють, тож я щиро радію можливості хоч трохи перепочити.
До того ж розслабляюся ще й тому, що не побачила тут свого головного ворога — нестерпного Лютого.

Але варто лише подумати про нього, як погляд чіпляється за довгі стрункі ноги, широкі плечі й темне, недбало вкладене волосся. Хлопець розмовляє з приятелями, та ось він повертається в мій бік…
Сумнівів більше не залишається.

Моє спокій розбивається вщент уже цієї ж миті. Щоправда, є крихітна надія, що він не помітить мене в моїй схованці, але вона тут-таки розсипається на порох. Гліб не просто знаходить мене поглядом — він іде прямо в мій бік.

Я вся напружуюся. Несвідомо випрямляю спину. Якби не той факт, що навколо нас чимало людей, мені стало б зовсім зле. Я відчуваю, як, попри напрочуд теплу погоду, крижаніють пальці.

Дорогою хлопець підходить до одного зі столиків, бере склянку з помаранчевою рідиною — і швидко скорочує відстань між нами.

Якби могла, я б зірвалася з місця й якнайшвидше забралася з тераси. Але не можу. Ніби вростаю в диван, а ноги стають ватяними й безвольними — так, як буває завжди в його присутності.

Гліб підходить ближче й простягає мені напій.

— Тримай, Зірко, — каже він замість привітання.

— І що це? — з підозрою глипаю на склянку й, звісно, не поспішаю брати.

— Апельсиновий сік. Найзвичайнісінький, свіжовичавлений. Ну… майже. Хвилин двадцять тому зробили. Бери, не соромся.

Я вагаюся якусь мить, але все ж перехоплюю келих із його простягнутої руки. Пити й справді хочеться нестерпно. Роблю невеликий ковток, намагаючись вловити чистоту смаку. А раптом туди щось підмішали?

Гліб усміхається, спостерігаючи за мною, і раптом сідає поруч, відтісняючи мене на самісінький край. Місця, взагалі-то, вистачило б обом, але я, аби не торкнутися його, відсуваюся сама. Якомога далі, впиваючись стегном у підлокітник.

— Твоїх рук справа? — випалюю я, обводячи рукою всіх присутніх.

— Здогадалася? — анітрохи не знітившись, криво всміхається хлопець.

Гліб розвалюється так, що його стегно торкається мого, і я намагаюся відсунутися ще далі. Серце починає шалено розганятися, а мозок пронизує стрімка здогадка.

— Ти… це спеціально, так?

— Не розумію, що ти маєш на увазі, — тягне хлопець.

Його голос спокійний, навіть трохи байдужий. Та все одно в цих словах мені вчувається підтекст. Не якийсь абстрактний — цілком конкретний інтерес до мене.

Я намагаюся взяти себе в руки, але мені це ніяк не вдається. Мені б утекти звідси й як слід перевести подих, та від такої близької присутності цього хлопця мене буквально паралізує. Навіть попри те, що я прекрасно знаю, ким він є насправді.

Я навмисне намагаюся на нього не дивитися. Легше від цього, щоправда, не стає.

Бо я відчуваю. Усім тілом. Це неможливо не відчувати.

Від хлопця так і віє чуттєвістю, впевненістю й чимось іще… не знаю. Я б сказала — його оточує потужна аура порочності. Те, як він рухається, як дивиться на мене, як говорить, не залишає в цьому жодних сумнівів.

Безперечно, він саме той, від кого варто триматися якнайдалі, якщо я не хочу потрапити в нову пастку, щойно вибравшись із попередньої.

— Пальці — мов лід, — каже Гліб, і я усвідомлюю, що поки наполегливо намагалася опанувати себе, його долоня вже знайшла мою, що лежала на коліні.

Я намагаюся вирвати пальці з його чіпкої хватки, але він лише стискає їх сильніше, переплітаючи зі своїми.

— Ш-ш-ш, ти чого така смикана? Я ж просто зігрію. Розслабся, не вкушу.