Глава 12

Гліб

— Гей, Лютий, глянь, яка красуня пливе. Форми — що треба. Та й загалом нічого так.
Розвалившись у плетеному ротанговому кріслі, Філ повільно сьорбає з келиха якусь мутнувату суміш і кивком указує мені за спину.

Ковзаю поглядом по фігурі  дівчини в короткій спідниці — і одразу ж відводжу очі вбік. Краще вже архітектурою помилуюся.

— Зачотна?

— Звичайна, — знизую плечем, і в ту ж мить у пам’яті спливають стрункі довгі ноги й сідниці недоторки.

От у кого фігура — так це… п’ятнадцять із десяти, не менше. Варто лише подумати — не те що дивитися, — і серце починає гупати, мов навіжене. А якщо опинитися ближче — то я взагалі пропав. Не хочу таких реакцій, але нічого з собою вдіяти не можу. Тягне, як довбаного ідіота: достатньо її побачити, почути або просто згадати…

Чортова приваблива колючка.

— Ну, не скажи, — не здається Філ. — Я б, може, до цієї дівки й підкотив, якби Ілонка раптом  з’явилася десь поблизу. Хочу, щоб та стерва трохи поревнувала. Може, тоді щось і вийде.

Мені б його проблеми. Завоювати її — простіше простого. А от недоторку…

За витівку з колою її треба провчити. Сьогодні вона мене конкретно вивела з себе. Просто в край.

Я просто по-дурному хочу зрівняти рахунки.

— Слухай, треба б тусовку замутити, — кидаю ліниво, наче між іншим. — На завтра.
Не проблема, у Толяна на дачі можна.

— І кінолюдей запроси, — додаю я.

— У сенсі — кінолюдей? Нащо вони нам там?

— Бо я так хочу.

— А-а-а, блін… — тугодум театрально ляскає себе по лобі. — Як же я сам не допер.

Він усе одно невдоволений, але мені начхати.

— І задій усі зв’язки, щоб Юрчак обов’язково була. Щоб дійшло до неї: краще здохнути, ніж не прийти.

— Не розумію, навіщо тобі цей гемор, коли є Ілонка.

— Он твоя Ілонка — біжи, спокушай.

Я зриваюся з місця й, не чекаючи, поки вона вчепиться, мов кліщ, зникаю у справах.
Взагалі-то я приїхав лише через Софію — зрозумів, що не витягну день, якщо не побачу мою недоторку. Не ж біля її дому тинятися… Хоча я вже й до цього близький.

….

— Руки вище. Спиною повернися… добре.

Мар’яна обійшла мене, уважно придивляючись до плечей і спинки.
— Повернися до вікна. Стій рівно. Мені треба зрозуміти, як тримається плече і чи не тягне по спині. Отак. Добре.

Я завмер, дивлячись у тьмяне скло, за яким глухо гуділо місто. Дивна річ — стоїш у цеху, серед рулонів тканини й запаху гарячої праски, а думки раптом повертають у школу.

Ми з Мар’яною тоді сиділи на сходах спортзалу — з рюкзаками за плечима — й сперечалися, чому нормальні худі або коштують, мов крило від літака, або виглядають так, ніби їх шили навмання. Вона сміялася, активно жестикулювала й казала: та ми самі зробимо, що тут складного.

І саме тоді я вперше повірив, що це не просто слова.

Спочатку був старий оверлок, позичене приміщення й перші, кривуваті лекала. Потім — нічні правки, зірвані дедлайни, сварки через довжину рукава і капюшон, який уперто «жив своїм життям».

А тепер я стою тут, а вона уважно дивиться, чи не тягне по спині й чи правильно лягло плече. Не картинка для реклами — реальна річ, яку носитимуть живі люди.

Мар’яна провела пальцями вздовж шва, щось швидко відмітила крейдою.

Вона відступила на крок і задоволено кивнула.
— Усе, можна знімати. Сидить гарно. Все супер.

Я зійшов із платформи й попрямував у куток цеху, де на стільці купою лежали мої речі. Швидко стягнув худі, натягнув своє.

— Ти ж післязавтра приїдеш на зйомки? — втомлено бурмотіла Мар’яна, не відриваючись від лекал.
— Ага.

— До речі, нам терміново потрібна дівчина. Для зимової колекції. Висока, з довгим волоссям. Нікого не маєш на прикметі?

— А куди Катя поділася?

— Її придуркуватий хлопець заборонив їй брати участь. Вважає, що ми тут мало не оголенку знімаємо. От вона й злилася в останній момент, щоб не провокувати скандал. А часу шукати вже немає — дедлайни підтискають. То що, є хтось?

— Немає, — кажу я, водночас мимоволі уявляючи образ Софії, який надто вже точно вписується в потрібні характеристики.

— Ну, гаразд. До речі, ти в центр їдеш? Підкинь до Ратуші по-дружньому.

— Без проблем.

…

— Ну що там із вечіркою? — питаю хлопців, ледве встигаючи до них підійти.

— Сьогодні о сьомій, — криво всміхається Толік. — Підійде?

— Підійде. Головне, щоб Софія погодилася прийти.

— Уже, — задоволено гмикає Філ.

Я запитально підіймаю брову.

— Подруга постаралася. Поліна. Їй до чортів набридло сидіти в нашій глушині — хоче розваг, — додає Філатов із самовдоволеним виглядом.

Софія з’являється з-за рогу й кудись поспішає, ні на кого не зважаючи.

Усе. Більше ні про що, окрім можливості перетнутися з нею, думати не можу.

— Гаразд, мені час, — кидаю хлопцям.

Засовую руки в кишені й, із серцем, що збилося з рівного ритму, тупцяю слідом за дівчиною.

І хай я повторюю собі, що побачу її ввечері — і не просто побачу, а стовідсотково торкнуся, а може, й не тільки, — нічого з собою вдіяти не можу.

— Знову ти!

Софія збивається з кроку, різко зупиняється й обертається до мене. Намагається вичавити з себе злість, роздуває ніздрі.

— Чого тобі треба?! — перепитує наполовину налякано, наполовину обурено. Схоже, сама ще не визначилася, чого в ній більше.

Ти мені потрібна. Здохну, але свого доб’юся.

— Нічого, — кажу вголос, дивлячись їй просто в очі. — Просто йшов по молоко.

Дівчина губиться від такої відповіді, і мені стає смішно. Бо якби я озвучив те, чого насправді від неї хочу, — їй би точно не сподобалося.

— Не сміши, — невпевнено каже вона й облизує губи. — Такі, як ти, молоко не п’ють.