Глава 15

Зірка

— Щ-що ти робиш?!

Слова застрягають у легенях, долоні миттєво вкриваються потом, але я, ніби заворожена, не відводжу від Гліба погляду.

Його обличчя, поки він знімає з себе сорочку, випромінює холодну серйозність і зверхність. Нижче я щосили намагаюся не дивитися. Хоча… є на що. І все ж — краєм ока — не можу не ковзнути поглядом, не окреслити, не зафіксувати.

Таких красивих тіл я раніше просто не бачила. Плечі й передпліччя — ідеально рельєфні. Груди, живіт… мов у моделі з глянцю. І те, як невимушено він рухається…

Я на мить заплющую очі й знову повертаю погляд до його обличчя.

— Не зрозуміло? Хочу взяти тебе просто тут,  щоб наступного разу ти думала, перш ніж таке витворяти.

Голос Гліба, наповнений тягучою хрипотою, звучить більш ніж серйозно.

— Що?.. — знову видихаю я крізь наростаючий дзвін у вухах.

Його слова оглушують, у голові тріщить, думки зриваються в галоп. А він тим часом підходить до мене майже впритул.

Я починаю ковзати вздовж краю раковини, намагаючись утекти, зникнути. На жаль, це не дає жодного результату: простір надто тісний для будь-якого маневру.

Він підходить зовсім близько — такий, у такому вигляді — і, перш ніж я встигаю по-справжньому злякатися, тицяє мені в руки свою сорочку.

— Повернеш чистою, — каже він і відступає від мене на крок.

— Що?

— Те, що почула. Ти її зіпсувала — тепер доведеться випрати.

— То це… ти не серйозно?

Голова паморочиться ще дужче, але тепер — від неймовірного полегшення.

Гліб закочує очі, а я ковтаю слину й обережно киваю.

— Добре було б ще й штани випрати, але боюся, якщо побачиш мене в самих трусах, то просто зомлієш.

Я не встигаю зреагувати, як він хапає мене за руку й підтягує до крана. Вмикає воду, підставляє мою долоню під воду, а потім тягне мою руку до своїх штанів.

— Ти що надумав! — захлинався злістю і намагаюся висмикнути руку з його лещат!

— Доведеться.

— Припини! Або закричу…

Я ухиляюся, продовжую безглузді спроби звільнитися.

Я готуюся до страшного приниження, але мокра рука все ще не відчуває нічого, окрім повітря. А потім він узагалі відпускає мене. Я різко розплющую очі.

— Давай сюди.

Гліб висмикує з моїх рук сорочку, яку я, виявляється, все ще судомно стискала, й відходить убік.

Я наважуюся й підводжу на нього погляд.

— Поки дихай, недоторко, але не надто розслабляйся. Я ще вигадаю, як нам зрівняти рахунки.

Сказавши це, він закидає зіпсовану сорочку собі на плече, розвертається й прямує до виходу. Мить — і двері за ним різко зачиняються, залишаючи мене наодинці з собою та власною бравадою, розірваною в клапті.

Я більше не можу триматися на ногах — притуляюся до стіни й стою так, заплющивши очі, аж доки не чую кроки Марії Іллівни.

— Софійко, ти вдома? — стривожено вигукує вона й нарешті відчиняє двері до вбиральні, бачить мене.

— Він тебе скривдив, дитино?

— Хто? Я… я не знаю, про кого ви…

— Не треба мене обманювати. Я бачила, як хлопець Лютинських вибігав з мого дому.

— Не хвилюйтеся, все гаразд, — знесилено видихаю я. — Ми просто поговорили.

Вона уважно вдивляється в мене — я бачу, що вона справді хвилюється.

— Правда, усе добре. Він… хотів, щоб я випрала йому сорочку, і… загалом… — я замовкаю. — А потім він передумав і пішов.

— Оце безсоромник зовсім знахабнів! — вибухає праведним гнівом Марія Іллівна. — У нього ж є домробітниця, а він змушує дівчину прати йому сорочку! Ні! Час покласти край пануванню цієї сімейки в нашому селі. Я зараз же піду до дільничного і…

— Ой, не треба до дільничного, — стривожено перебиваю я. — Нічого страшного не сталося. Взагалі… я сама винна.

— Як це — «сама винна»? Він тебе залякав? Бідна дитино… Таке не можна залишати просто так. От я піду й…

Вона виходить із ванної, тягнучи мене за собою, і не припиняє бубоніти, обурено сиплячи словами про те, що ці виродки — синочки багатеньких татусів — уже зовсім перестали вважати людей за людей.

Я мовчки слухаю її, а сама навіщось знову згадую, яким він був без сорочки — не перекачаний, але з таким рельєфом, що аж паморочиться в голові.
І майже одразу відчуваю гостре, тягуче, гірко-хвилююче тління десь унизу живота.

…

— Ну, люба, як там у тебе зйомки? — питає мама.

Вона телефонує  відразу після вечері, а голос розтікається медово-турботливою патокою.

— Усе добре, мам, — відповідаю я.

— А загалом умови нормальні? — вловлюю в її тоні нотки настороженості.

— Так, усе нормально. Ти ж знаєш, я не звикла скаржитися. Знімальний процес далекий від тієї картинки, яку показують у кіно.

— Що нового у Влада? — раптом, без жодних преамбул, б’є питанням у лоб мама. — Ну? Що в нього нового?

— Е-е… Жодного поняття не маю, — я знаю, що голос звучить невпевнено, але вперто брешу.

— Навіщо ти брешеш, Софіє? Я знаю, що ви разом обідали. Про що говорили? Ти пробачила його?

Мама сипле питаннями, мов січневе небо снігом. Звідки взагалі вона знає, що Влад приїздив?

— Він телефонував мені, — ніби почувши моє німе запитання, пояснює мама. — Надіслав фото букета, який купив для тебе. Досить комизитися, доню. Не варто випробовувати Владове терпіння. Біля нього стільки красивих жінок в’ється, що ти ще можеш залишитися з носом.

— А я не збираюся змагатися з натовпом його фанаток, мамо. І менше спілкуйся з ним. Він пагубно впливає на тебе.

Я завершую відеодзвінок, усміхаюся власним думкам і нарешті лягаю в ліжко.

Сьогоднішній день був надто насичений емоціями. Важкий день.
Коли чую звук вхідного повідомлення, не хочу брати телефон — очі злипаються, я смертельно втомлена. Але звичка завжди бути в курсі подій не дозволяє просто проігнорувати сигнал. Раптом щось важливе: зміни в графіку зйомок, повідомлення від Дари або ще щось, що потребує негайної відповіді.