Глава 10

Софія

Я впритул дивлюся на впевнену в собі красуню, що сидить навпроти, а всередині мене щось так туго скручується, ніби я  перебуваю під середньовічними тортурами, і в мене силоміць вливають   вогняну лаву. І я ніяк не можу це зупинити.

— Про що ви розмовляли з Глібом? Навіщо він до тебе приходив? — муркоче красуня медяно- солодким голосом.

Поки я, нервово ковтаючи, намагаюся зібратися з думками, дівчина граційно підводиться зі лавки, обходить її й стає позаду мене. Її долоні з гарним перламутровим манікюром лягають мені на плечі.

Вона нахиляється до моєї шиї так близько, що її кучері торкаються шкіри, і до ніздрів долітає той самий ледь солодкавий аромат, який я відчула на Глібові під час нашої останньої зустрічі.

— Ти гарна, варто визнати. Але… це нічого не означає, — шепоче вона мені на вухо. — Я не знаю, де ви з ним познайомилися і наскільки сильно ти вже встигла вляпатися, але ночі він, як і раніше, проводить зі мною. А тобі просто пудрить мізки.

Я ковтаю.

— Віриш мені? — продовжує вона, ніби гіпнотизуючи, і її хватка на моїх плечах стає трохи сильнішою. Гострі нігтики відчутно впиваються в шкіру.

— Вірю, — видавлюю з себе, не маючи сил скинути її руки. Єдине, на що спроможна, — судомно втягувати повітря.

І водночас я розумію: усе саме так. Ця дівчина не бреше. Аромат парфумів говорить сам за себе. У випадкові збіги я не вірю. Він переслідував мене, паралельно проводячи час із нею. Та ще й невідомо, чи тільки з нею.

Чи має це мене здивувати або шокувати? Ні. Засмучує лише одне — що об’єктом свого «інтересу» він обрав саме мене.

— До тебе особисто в мене немає жодної неприязні, повір, — продовжує муркотіти мені на вухо Ілона, проводячи пальцем по моїй щоці. — Але з огляду на те, що ти заохочуєш спілкування з ним… я не стану з тобою панькатися, чуєш? Якщо я ще бодай раз побачу вас разом, говоритиму з тобою інакше. Зрозуміла, зірко?

Її руки знову лягають мені на плечі.

— Зрозуміла?

— Я… не заохочую. Він… сам до мене чіпляється, — видихаю я.

— Тоді зроби так, щоб не чіплявся! — різко обриває Ілона.

Вона випрямляється й, не давши мені сказати більше ні слова, відходить.

Я роблю кілька судомних вдихів і видихів, підводжуся, підхоплюю рюкзак і плетусь до свого тимчасового житла.

— Ну от і познайомилася з його мегерою, — каже Дара, коли я закінчую свій збивчастий переказ. Не знаю, навіщо я взагалі їй це розповіла. Мабуть, хотіла почути пораду — як поводитися далі. — Тільки я не розумію, чого вона на мене накинулася. Мені її дорогоцінний Лютий ні до чого, — запевняю я, відчуваючи таку втому, ніби весь день займалася важкою фізичною роботою.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

— Я завжди на твоєму боці, ти ж знаєш, — невпевнено продовжує подруга. — Але нові стосунки — не така вже й погана ідея. Твоя зацикленість на Владові схожа на хворобу. Я серйозно за тебе хвилювалася, поки ви були разом.

— Влад тут ні до чого. Я його не кохала. Не знаю, що це було. Якесь помутніння.

— Настільки все погано? Ти надто м’яка, — каже Дара наприкінці.

Я судомно ковтаю, згадавши, як поводилася з Глібом. Мимрила щось невиразне — от він і подумав, що я набиваю собі ціну. Хоча найбільше на світі мені зараз хочеться тікати від нього, не озираючись.

Я киваю, але розмова на цьому обривається. Марія Іллівна кличе вечеряти, і я прощаюся з подругою.

…

— Чого ти так погано їси, Софійко? — питає Марія Іллівна. — Не любиш кров’янку? То я зараз картопельки підсмажу. Їсти треба, бо інакше замість кіно в лікарню поїдеш, — клопочеться довкола мене добра жінка.

— Дуже вам дякую, — щиро кажу я старенькій. — Так про мене навіть мама не дбала. Навпаки, постійно повторювала, що мені не можна зайвих калорій.

Увечері Гліб чекав мене за парканом біля дому, де проходили зйомки. Побачивши мене, він піднімає стаканчик із кавою, ніби вітається.

Він чекає, поки я попрощаюся з колегами, і лише тоді рушає в мій бік — повільно, не поспішаючи. На мить зупиняється, робить ковток, не зводячи з мене дивного, уважного погляду, потім відставляє стаканчик і легенько торкається губ кінчиком язика.

Я задихаюся від цього видовища, раптом уявляючи, що було б, якби ці губи й цей язик зараз торкнулися моїх.

Щоки заливає гарячковий рум’янець.

Навіщо він так на мене дивиться? Цей хижий  погляд, який без слів видає його наміри.

А я…Я могла б відвернутися. Але чомусь не зробила цього.

— Ох і красивий, гад, — шумно видихає Поліна. — Важку артилерію підключив. Невже ти ще не впала йому до ніг? Звідки в тобі стільки стійкості? Я б так не змогла.

Вона хапає мене за руку й рішуче тягне за собою.

Та щойно ми підходимо до машин, як нам назустріч іде Гліб.

— Які люди, — протягує він, звертаючись до Поліни.

— Привіт, Лютий, — цідить Поліна.

Тим часом до нас підтягується й компанія Гліба. Троє хлопців ліниво перекидаються між собою словами. Мені ніяково від присутності цієї групи підтримки. Добре хоч Ілони серед них немає.

Поки мозок переварює нову інформацію, Гліб наближається до мене. Я навіть не одразу помічаю момент, коли він підходить впритул і стає майже зовсім поруч.

Його друзі збираються біля машин.

— Ми їдемо в місто на каву. Поїхали з нами, недоторко, — каже він.

Його подих обпікає мені шию, і я здригаюся, витягаючись у тугу струну.

— Хочу пізнати тебе ближче. Почнемо з твоїх смакових уподобань.

Усі інші звуки, окрім його приглушеного голосу, розмиваються, зливаються в один нерозбірливий гул.

А далі…

Я відчуваю, як теплі пальці через блузку торкаються моєї спини й починають повільно ковзати вгору й униз уздовж хребта. Пестять, викликають гострі, хвилюючі мурашки, занурюють у дивний, небезпечний транс.

Боже, чому я не можу поворухнутися? Я ж вирішила триматися від нього якнайдалі! З мене досить чоловіків, які звикли панувати й пригнічувати жінку…