Глава 9

Софія

Увесь день я проводжу на знімальному майданчику. Зосередитися на роботі виходить насилу — думки раз у раз повертаються до того настирливого хлопця й його повідомлення. «Сумую». Звісно, бреше. І все ж серце дивно солодко завмирає, коли я згадую, як він поставив Влада на місце. Можливо, якби знав, ким той є насправді, поводився б інакше.

Режисер сьогодні мною незадоволений. Кричить, тупотить ногами, називає бездушною й безталанною. В інший день я б уже ридала в гримерці, а сьогодні при кожній нагоді крадькома поглядаю на телефон, здригаючись від будь-якого сигналу чи мелодії вхідного.

Після всіх образливих слів, які я кинула йому в обличчя, він не мав би дзвонити. І все ж… День минає на суцільному нерві . І здається, я заспокоюся лише тоді, коли переконаюся, що дарма себе лякаю й просто накручую без жодної причини.

,,,

— О, ні-і-і… — стогну я, ледве знаходя в собі сили втриматися на ногах і не з’їхати ганебно на соковиту траву перед вагончиком.

На майданчик на шаленій швидкості влітає блискучий спортивний BMW. Різко — так, що серце на мить завмирає,  розвертається — і з характерним вереском гальм зупиняється буквально за кілька сантиметрів від дорогої освітлювальної апаратури.

Знімальна група навколо миттєво пожвавлюється. Лунають вигуки:

— Круто!

Хтось навіть починає аплодувати.

А потім…
У мене забиває подих.

З машини з провокаційно нахабною усмішкою на губах виходить він. Ненависний брюнет.

Ігор Давидович уже бризкає слиною, волає, щоб негайно прибрали сторонніх з кадру.

Моє тіло миттєво електризується, легені ніби плавляться зсередини, а серце… серце більше не сприймається як окремий орган. Його присутність отруює кожну клітину, змушує тремтіти всім тілом.

О так. Гліб Лютинський. Власною персоною.

— Красунчик… — лунає над самим вухом.

Я здригаюся так, ніби ці слова прошепотів сам помічник диявола.

Обертаю голову й ловлю погляд Поліни. Вона затягується вейпом і не відводить очей від хлопця — уважно, жадібно, без жодного сорому.

— Я б з таким закрутила, — тягуче муркоче Поліна. — Молодий, гарячий. Цікаво, що він тут робить?

Її голос — низький, оксамитовий, трохи хрипкий. Саме за нього її обожнюють глядачі.

— Ти з ним знайома? — кидає вона між іншим.

— Та ні, — бурмочу я. — Зовсім ні.

— А тоді чого тебе так трясе?

— Ні від чого, — різко відповідаю. — І до… Гліба це не має жодного стосунку. Зрозуміло?

Моє «зрозуміло» звучить уже твердіше — бо адресоване радше мені самій, ніж їй.

— Ну, окей, — легко здається Поліна.

Кілька секунд паузи.

— Тоді ти ж не проти, якщо я запрошу його на каву?

Вона киває в той бік, де стоїть брюнет, і я мимоволі знову дивлюся туди.

І, як на зло, саме в цю мить він теж повертає голову.

Його погляд прорізає простір — темний, важкий, магнетичний — і натикається на мій. Усі вчорашні реакції миттєво прокочуються тілом знову, мов по оголених дротах.

— Він на нас дивиться, — шепоче Поліна поруч. — От гад. Просто пропалює тебе поглядом.

— Ні… — ковтаю я, не в змозі відвести очей. — Він дивиться на тебе.

— Чорт… невже він на тебе запав? Якщо так — не заздрю. Розчавить. Потім повзатимеш і збиратимеш своє серденько по уламках.

Треба розірвати погляд. Потрібно.  Кисень закінчується, новий не надходить. Думки розмазує, звуки приглушує… Він дивиться на мене так, ніби зважує: підійти чи ні.

А я… я не те що непомітно зникнути — навіть з місця зрушити не можу.
Ні. Ні. Ні… не підходь до мене.  Відвернись. Відпусти…

Він рушає з місця — і з кожним його кроком повітря навколо наче густішає. Він іде просто до мене, не відводячи погляду, високий, широкоплечий, до болю красивий, і цей погляд притискає мене до землі. Подих збивається, обличчя накриває гаряча хвиля, ніби хтось раптово підкрутив температуру всередині мене.

— Цікаво, в нього є дівчина? — долинає збоку, і це звучить так недоречно, що я ледве усвідомлюю сенс слів.

Про що вона взагалі говорить?..

— Хоча мені байдуже. А він же до нас іде. Тобто… до тебе. Ого, блін. Дивись, не проґав свій шанс.

Краєм ока помічаю, що всі навколо витріщаються на нас. І все одно не тікаю. Стою.

— Привіт.

Гліб підходить ближче й зупиняється за крок від мене.
Біла сорочка з розстібнутим верхнім ґудзиком підкреслює підтягнуту фігуру, рукави закочені, відкриваючи міцні зап’ястя з годинником на лівій руці. Чорні штани, волосся вкладене в недбалому, але продуманому безладі.

Зберися, Софіє. Зберися.

— Привіт, — відповідаю я. — Не знала, що ти теж маєш стосунок до кіно.

— Я не клоун, якщо що, — з усмішкою відказує нахаба. — А той, що піною бризкає, — у вас тут головний?

— Це наш режисер, — кажу я. — І тобі тут узагалі не можна перебувати.

— Тоді скажи, де ми зустрінемось, — легко кидає він. — І я миттю зникну.

Полегшення накочується несподівано, накриває теплою, майже рятівною хвилею.

— Я не можу… я зайнята… — белькочу плутано.

— Ти мене не зрозуміла, — його голос стає твердішим. — Або ти призначаєш зустріч, коли звільнишся, або я забираю тебе просто зараз.

— Щ… що?..

Хлопець підступає ближче, нависає наді мною, дивиться згори вниз з-під напівопущених вій. У такій близькості його погляд здається ще загадковішим.

— Я ж уже казав тобі, недоторко, — тихо вимовляє він. — Я завжди отримую те, чого хочу.

— Тобі хіба мало дівчат, які готові ловити кожне твоє слово? — виривається в мене.

— Нецікаво. Нудно.

— А зі мною, значить, весело?

— З тобою… так, недоторко. З тобою весело. І ще як.  Будь ніжнішою зі мною — і я подарую тобі неземне задоволення.

Мене майже нудить від хвилі відрази, що накочує раптово й різко. Я намагаюся втриматися, вихопити з голови бодай крихту здорового глузду й прикритися ним, як щитом — від його слів і від власних реакцій на них.