Глава 13

Меценат

Коли торкаєшся правди — вона ріже.

Коли торкаєшся брехні — вона п’янить.

На нас точно дивляться.
У тієї ж Дарки щелепа мало не падає в тарілку, коли я протягую Софію повз її столик. Мені байдуже. Ця мала знову примудрилася вибити мене з колії. Я її ненавиджу — за брехню, за підлість, за те, що постійно штовхає мене туди, де я себе не впізнаю. І ненавиджу себе — за те, що реагую на неї так, ніби мене хтось смикає за оголений нерв.

— Почекай! Влад, поясни хоч, на що ти злишся? — Софія намагається вирватися. — Я не знала, що він тут. Чесно!

— Це правда, — долітає захеканий голос її подруги, яка, вочевидь, побігла за нами.
Я навіть не дивлюся в її бік. Просто стискаю пальці на Софіїному зап’ясті міцніше й тягну її до машини. А вона борсається, чим тільки підливає масла у вогонь, який і так уже жере мене зсередини.

В голові дзвенять її старі виправдання — ті самі, що вона мені нашіптувала тоді, коли я ще намагався її слухати:

«Я заплуталась… На мене всі тиснули… Я не хотіла зробити нічого поганого… Це було сильніше за мене… Не сердься… Мені дуже шкода… Якби могла, я б усе змінила…»

Тоді мене так накрило образою, що я навіть не спробував зрозуміти, про що вона каже.
А тепер, може, і зміг би.
Може.

Якби не одне «але».

Після всього, що я дізнався — я не вірю жодному її слову. Жодному.
Я не знаю, хто така справжня Софія Юрчак. Де вона закінчується — і де починається акторська гра.

І найгірше — вона, мабуть, вважає, що я не бачу, чого вона добивається. Що я не помічаю, як вона вибирає тон, погляд, жести — так само, як перед камерою. Ніби я сліпий.

Та чому, бачачи все це, я все одно ковтаю її гру раз за разом? Як останній ідіот.

Навіщо?
Що я в ній шукаю, коли вже очевидно: тієї дівчини, якою я колись був зачарований, ніколи не існувало? Її не було. Є лише ця… мільйон таких. І все одно — чорт забирай — я не можу видихнути рівно й пройти повз.

Мене трясе від злості.
Від бажання поставити її на місце.
Примусити не лізти туди, куди не варто. Навчити нарешті думати, перш ніж робити те, що вона робить.

Мене тягне покарати її. Розчавити цю її самовпевненість.
Змусити її відчути хоч частину того, що відчуваю я.

— Стривайте… Владе, зачекайте!

Знову ця подружка. Невгамовна.
Я зумисне опускаю погляд на її пальці, що вчепилися в мій лікоть.

— Так? — кидаю байдужо.

— Той… цей Барков, він справді підкотив до нас несподівано! — Дара ковтає повітря, наче після бігу. — Софія його не кликала. Взагалі. І… їй давно плювати на цього мудака. Чесно.

— І навіщо ти мені це говориш? — питаю сухо.

— Бо ви думаєте, що вона… — подруга зітхає, шукаючи слова. — Вона дуже наївна, Влад.  А тут перша закоханість, хімія, оце все. Я просто хочу, щоб ви знали: ви в ній не помилилися.

— Ти ж… Дара, так? — перепитую.

— Так, — кліпає вона, злегка збита з пантелику.

— Тебе підвезти?

— Е-е-е… А я можу бути впевнена, що Софія буде в безпеці поруч з вами? — питає напрочуд прямо.

— Абсолютно, — відповідаю посмішкою, від якої більшість людей зазвичай відступає на крок.

Дара зітхає й похитує головою.

— Тоді я сама.
Вона топчеться на місці, ніби не знає, йти чи говорити далі.
Я терпляче чекаю.

— До речі, — нарешті видавлює вона. — Я ж сьогодні принесла Софії кілька сценаріїв. На проби.

— І? — ледь піднімаю брову.

— Якщо… все тепер нормально, ви ж не будете їй заважати? В сенсі — тиснути на продюсерів, ламати домовленості…

— Переживаєш?

— Я ж не тільки її найкраща подруга, — зухвало блимає очима Дара, — а ще й агент, між іншим.

— Значить, питання не лише дружбі, а й комерційні? — уточнюю, ледве усміхаючись.

— У меншій мірі! — парирує вона, уже зрозумівши, що я її зловив.

— Ні, Дара. Ніяких перешкод. Гарного вечора. І, до речі…

— М-мм? — насторожується вона.

Я дістаю візитівку й простягаю їй.

— Ти ж тепер, мабуть, без роботи?

— Є таке… — бурмоче вона. — Але при чому тут…

— Надішлеш резюме за цією адресою.

Вона округлює очі.

— У вас відкрита вакансія? Я не знала.

— Мені завжди потрібні надійні люди, — ухиляюся від прямої відповіді. — І щось підказує, що з тобою я не прогадаю.

— пара-а-азд… — тягне вона, ніби сама не вірить, що погодилася.

Кивнув, напослідок ляснув долонею по даху машини й прослизнув у салон.
Софія сидить на пасажирському сидінні, обхопивши коліна руками, ніби ховається від мене.

— Я нічого поганого не зробила, — прошепотіла, навіть не дивлячись у мій бік.

Я мовчки рушаю зі стоянки.
Гнів уже спав, ревнощі теж — залишилося тільки тупе виснаження, таке порожнє, що від нього в голові не затримується жодна притомна думка.

Я повільно повертаю голову.

Проблема в тому, що попри все — її зради, маніпуляції, її невміння сказати правду вчасно — я все одно хочу її до нестями. І цей факт злить найбільше.

Її голос тремтить:

— Владе, скажи хоч щось…

Я ковтаю повітря, тримаючи кермо так, ніби воно — єдине, що стримує мене від того, аби зірватися.

Якщо скажу щось різке — розіб’ю те крихітне, що вона щойно намагалася зібрати докупи.
Якщо промовчу — вона вирішить, що мені байдуже.

Уперше за довгий час у мене немає готової ролі.
Немає маски, що рятує.
Є лишень вона — і моє дикe, безглуздe бажання притягнути до себе й водночас відштовхнути.

— То що там за сценарії тобі Дара принесла? — кидаю через плече, навіть не намагаючись приховати роздратування.

— Не лізь у це, Владе. Ти ж обіцяв… — її голос зривається, стає тихим, справді наляканим.

— Я обіцяв не вставляти палиці в колеса твоїй кар’єрі, — сухо кидаю. — Але це не означає, що я дозволю тобі зніматися у відвертому смітті.