Глава 12

Зірка

Ти не втратила крила

Ти лише зупинилася в польоті 

– Вибач, подруго! Такий жах на дорогах, що я думала, взагалі не доїду! — Дара дзвінко цьомкає мене в щоку, падає у крісло навпроти й одразу хапає меню. — Я б зараз слона з’їла. Ти вже щось замовила?

На тлі її фонтануючої енергії я відчуваю себе жалюгідною тінню. Може, не варто було погоджуватися на зустріч? Компанія з мене сьогодні — суцільний мінус. Сиділа б удома й не муляла очі.
Але Дарка сказала, що має для мене хороші новини, — і цікавість, як завжди, перемогла.

– М-м-м… ні.

–  Бери що хочеш, якщо що — я пригощаю, — шепоче Дара, ще й оглядається навколо, ніби робить щось заборонене.

Я кліпаю, розгублена. Вона справді думає, що я не можу оплатити власну вечерю?
Прикусивши щоку, хитаю головою, не вірячи власним вухам.

– Ти взагалі в курсі, що ти — просто неймовірна? — видаю я, кліпаючи частіше, ніж треба.

– Соф, ти що? Щось сталося? — лякається вона.

– Просто… хотіла сказати. Хіба не можна?

Я відводжу погляд, збентежена цією раптовою сентиментальністю, яка невідомо звідки взялася.

– Ну… дякую. Ти теж нічого, — кривиться в усмішці Дара й грайливо тицяє мене пальцем у бік, намагаючись хоч якось остудити цю несподівану хвилю емоцій.

– Передай це Худашу, — хмикаю.

– Та він і сам чудово знає!

– Для нього я тепер звичайна… ну, сама знаєш хто. І, чесно кажучи, нічого дивного.

Після того, як ми робимо замовлення, я — коротко, але без деталей, які не хочу вимовляти вголос — розповідаю Дарі, у що вляпалася. Вона слухає, витріщившись, нервово барабанить пальцями по столу й раз по раз хапається за келих вина, хоча жодна з нас не планувала сьогодні напиватися.

– Ах ти ж… от стерво! — тягне вона захоплено. — Не очікувала.

Від її тону шматок риби застрягає в мене в горлі. Я кашляю:

– Дякую, блін.

– Будь ласка. У цьому випадку — це комплімент, — оголошує вона з абсолютно щирим захватом.

– Та годі… Я собою точно не пишаюся, — кривлюся.

– Але й не картаєш себе, як я бачу.

– Ні, — зітхаю й підводжу на неї погляд. — Бо… а який у мене був вибір?

Дара повільно киває, трохи тверезіючи.

Ми замовкаємо, кожна поринаючи у свої думки.

— Як ти взагалі тримаєшся після всього цього… лайна? — Дара дивиться на мене так уважно, що хочеться відвести погляд. Вона завжди бачить суть, не промахується.

Я знизую плечима:

— Краще, ніж колись могла уявити.

— Ясно… А в ліжку він який, м-м-м? — не стримує цікавості подруга, нахиляючись ближче.

— Ти мене взагалі слухала? Ні? — я фиркаю. — До ліжка ми не дійшли. Вочевидь, я тепер таких зусиль не варта. Моє місце…

— Софко, блін, стоп! — Дара піднімає руки, ніби зупиняє мене фізично. — Нащо ти себе накручуєш? Може, й добре, що він так. Зробив своє — і відвалив.

Я хочу з нею погодитися. Усе в мені хоче. Та не виходить.

— Мені соромно! — видихаю. — Того, що виявилась такою слабкою.

Мій голос, який на початку ледь не злетів до стелі, тепер тане до хрипкого шепоту.

— Слабка? — Дара фиркає. — Ти? Софіє, слабачка вже давно б упала і не піднялась. А ти — живеш. Рухається вперед. Хапаєшся за кожен шанс, який взагалі тобі ще лишає цей світ.
Худаш — тимчасова історія. Прийде момент — ти переступиш через нього і забудеш, як страшний сон.

Вона раптом клацає пальцями:

— До речі! Це може статись навіть дуже-дуже скоро. Дивись, що я маю.

Вона кладе переді мною товсту роздруківку сценарію.
Я підсуваю його до себе, глядаю на першу сторінку — і…

— Гордієнко? — я морщусь так, ніби вхопила лимон зубами. — Ти серйозно з ним працюватимеш, Дарко? Це ж… дно.

— Вибач, —Дара зітхає. — Після смерті твого тата вся команда залишилася без роботи. Їм же треба якось жити. До того ж, — вона знизує плечима, — сумніваюся, що Худаш має хоч якісь важелі впливу на Гордієнка. Він один із небагатьох, кому абсолютно байдуже на всі ці ігри. І, між іншим, може затвердити акторку забивши на чужі забаганки.

Я закушую губу. Це вже звучить… небезпечно обнадійливо.

— І, до речі, я взагалі не сумніваюся, що він тебе візьме, — продовжує Дара, нахилившись над столом. — По-перше, ти реально талановита. А по-друге… — вона крива усміхається, — сам Гордієнко маніакально марнославний. Він не пропустить шанс зняти у своєму «високому мистецтві» саму Юрчак.

Вона підморгує, і я не знаю — сміятись чи хапатись за голову.

— Залиш. Я подивлюсь. Все одно робити нічого, — кажу я, забираючи сценарії.

Ми повільно хмеліємо.
Десь до середини вечора стрілка мого настрою, яка весь тиждень уперто трималась на нулі, раптом впевнено йде вгору. Може, це просто п’яна сміливість. Може, тривога повернеться завтра. Але зараз… мені добре.
І немає жодного сенсу псувати момент думками про майбутнє, яке тягнеться переді мною густим туманом.

— Хай тобі грець, — раптом хрипить Дара. — Тільки не обертайся.

— Хто там? — шепочу, нахиляючись до Дари.

— Барков! — шипить вона, округлюючи очі.

— І що, з якимись дівками? — намагаюся хоч якось пояснити її реакцію.

— Там ціла зграя, — кривиться Дарка. — І, так, дівки теж. Слухай… це ж нічого, правда? Ти ж до нього охолола?

— Боїшся, що я влаштую сцену? — дражню її, і в ту ж мить усвідомлюю: охолола. І вже давно.
А от злість на нього нікуди не поділася.

— До речі! — Дара різко нахиляється ближче. — Я ж зовсім забула. Кажуть, його зняли зі зйомок у тому великому детективі, прям перед підписанням контракту.

— Серйозно? — підіймаю брову.

— Ага. Думаєш, це Худаш постарався?

— Не знаю. Та й байдуже, — знизую плечима.

— Ой-йой… — Дара ледь помітно здригається. — Здається, він нас побачив. І йде сюди!

— Ч-чорт. Як я виглядаю? — нервово пригладжую волосся.