Глава 8

Софія

Уночі сон не приходить одразу — я довго перевертаюся з боку на бік, марно шукаючи бодай натяк на спокій. Перед очима вперто спливає край ланцюжка, шия, тверде, чітко окреслене підборіддя.

Так я й метушуся, поки телефон раптом не подає короткий сигнал про нове повідомлення. Спершу навіть не хочу дивитися — певна, що це чергова реклама. Але майнула думка: а раптом мама? Тягнуся до телефона… і в ту ж мить пальці безвольно розтискаються, а апарат вислизає з рук.

«Привіт, це Гліб. Ти спиш? Я скучив».

Усього кілька рядків — а я вже затримую подих, спина напружується від хвилювання, щоки зрадницьки спалахують жаром.
Звісно, відповідати я не збираюся. Навіть думки такої бути не може.

Я дуже сподіваюся, що його безглузда примха щодо мене швидко мине, а я зможу нарешті повністю перемкнутися думками й силами на роботу, яка чекає попереду. Від цього зараз залежить занадто багато.

Я доведу. Одногрупникам, татовим заздрісникам, Владу — всім. Доведу, що я не порожня, легковажна донька впливового тата, яка всього досягла лише завдяки гучному прізвищу. Що я не та, якій потрібні протекції й впливовий коханець, аби чогось вартувати.
Я можу сама. І я це зроблю.

…

Я зазвичай прокидаюся рано. Сон останнім часом — річ примхлива: то зовсім не приходить, то рветься на клапті ще до світанку. Тому, коли Марія Іллівна ще в перший день між іншим згадала, що я можу користуватися старим велосипедом, якщо захочу з’їздити по хліб чи молоко, я сприйняла це майже як знак. Невелика, майже символічна можливість бути корисною — і водночас не сидіти без діла.

Цього ранку я вирішую скористатися нею.

Нашвидку вдягаю худі, звзуваю кеди, підхоплюю сумку й тихо виходжу з дому.

Повітря свіже, ще прохолодне. Їду знайомою дорогою — повз школу, далі алеєю, що веде в бік центру селища… і потім  звертаю в інший бік — туди, де ще не їздила.  І саме тут, за поворотом, я ледь не влітаю просто під колеса авто.

Різко гальмую.  Переді мною — чорна машина, що зупинилася так само раптово, як і я. Двигун ще тихо гарчить, фари вимкнені, але я вже знаю, хто за кермом. Ще до того, як опускається вікно. Влад.

Він сидить, трохи нахилившись уперед, у недбало накинутій куртці; кава стоїть у тримачі.

Кілька секунд ми мовчки дивимося одне на одного.

— Доброго ранку, — нарешті каже, ніби між іншим. — Перепрошую… не злякав?

Я клепаю, намагаючись зібрати розсипані думки докупи.

— Ні, — відповідаю сухо. — Усе нормально.

Влад киває і швидко, уважно ковзає поглядом по мені.

— Ти кудись поспішаєш? — запитує він, коли я вже роблю крок убік,  збираючись піти.

— Так.  А ти як опинився?

Він трохи нахиляє голову, пильно вдивляючись у мене, наче перевіряє якусь внутрішню гіпотезу.

— Хочу запросити тебе на сніданок.

Я кліпаю. Повільно. Не відразу усвідомлюючи, що саме він щойно сказав.

— Куди? — перепитую, радше щоб виграти час.

— До Львова, — спокійно. — Нічого особливого. Кава. Круасани. Ти. Я.

Коротка пауза.

— І я обіцяю привезти тебе назад. Вчасно.

— Влад, це… — я замовкаю, підбираючи слова. — Це погана ідея.

— Чому? — одразу запитує.

— Тому що ми намагалися, — знизую плечима. — «Просто кава», «просто поговорити», «просто сніданок». А потім усе знову стає… складним.

Він мовчить.

— Я не пропоную тобі нічого більшого, — нарешті каже він. — Ми неправильно попрощалися. Хочу залагодити свою провину.

Щойно я відкриваю рота, щоб побажати йому щасливої дороги й, ніби нічого не сталося, рушити далі своєю, — усе різко змінюється.

Раптом навколо ніби сутеніє, як перед грозою, а повітря…  стає задушливим, тягучим, густим, мов кисіль. На дорозі з’являється він — Гліб — і швидкою, упевненою ходою прямує до нас.

Я вчіплююся в кермо велосипеда так, що кісточки пальців біліють.

Хлопець за мить долає відстань між нами, хоча останні кроки робить повільніше — ніби навмисне розтягує час, змушуючи мене нервувати ще дужче.

— Привіт, — задиракувато кидає він, звертаючись не до мене.

На його губах, усупереч холодному тону, з’являється неприродно широка, награна усмішка.

Він стає так, ніби спеціально відтісняє мене від машини, і впивається у Влада поглядом — не відриваючись, злісно, пильно, так, наче попри цю усмішку готовий убити.

Я прикушую губу, подумки тремтячи від напруги, а Влад темнішає, мов грозова хмара.

— Чого тобі треба? — різко питає він.

— А тобі, — відрізає Гліб таким тоном, ніби Влад спитав щось  заборонене.

І він не відводить від нього погляду — повільно, демонстративно оглядає з голови до п’ят. Мені залишається лише несміливо визирати з-за його широкого плеча.

— Слухай, хлопче… — у голосі Влада з’являється напруга. — Іди собі, куди йшов. Дай мені поговорити з дівчиною.

— А мені здається, дівчина не дуже хоче з тобою говорити, — спокійно відрізає Гліб.

Влад проціджує крізь зуби лайку.

— Ми ще не закінчили, Софіє, — зло кидає він і з силою грюкає дверцятами авто.

Я мовчки дивлюся, як Влад різко зривається з місця й зникає за поворотом. А порушник мого спокою тим часом обертається до мене.

— Привіт, — каже знову.

А я ніби втрачаю дар мови. Просто стою й дивлюся.

Сподіваюся, що це марево розвіється і при денному світлі він уже не здаватиметься таким привабливим, як учора. Але ні. Він той самий… зухвалий, самовпевнений і — чорт забирай — красивий. У його лазурових очах, що так різко контрастують із темним волоссям, у вигині зухвалих губ прослизає щось демонічне.

— Ти не відповіла на моє повідомлення. Чому? — питає він, і я мимоволі напружуюся. — Чому? — робить крок просто до мене.

— Вибач, мені час, — кажу я й рушаю, ведучи велосипед поруч, бо  ноги відмовляються крутити педалі.

Він, як і слід було чекати, йде слідом.