Глава 7

Гліб

Вилітаю з двору, притуляюся до паркану й кілька хвилин просто переводжу подих.
По-дурному, як якийсь малолітній ідіот, що вперше в житті заговорив із дівчиною, намагаюся заспокоїтися й зрозуміти, що це, чорт забирай, зі мною щойно сталося. Яка ще хрінь і чому мене так перекосило?

Красунь у моєму житті було — хоч греблю гати.  І завжди все було нормально: без особливого хвилювання, без цього ідіотського тремтіння, ніби я під кайфом.
А зараз у моєму організмі відбувається щось таке, чому я ніяк не можу дати бодай якесь притомне визначення.

І тягнеться ця маячня з тієї самої миті, як вона врізалася в мене на повному ходу.
І ж не скажеш, що вона на мій смак. Але, чорт, я просто не зміг відмовити собі в задоволенні підійти до неї ще раз.

А щойно підійшов — знову почало накрило.

— Слухай, Лютий, ти чого тут застряг, га? — Філ підходить ближче. — Ми з пацанами вже зачекалися. Ми ж, здається, їхати збиралися.

— Ага, збиралися…

— Хто ж знав, що в нашій глушині з’явиться такий скарб, — хмикає він. — Чи ти так на дівку запав, що вже терпець урвався?

— Відчепись, — кажу спокійно, без пояснень.

— Та дівчина нічого так, — не вгамовується Філ, — але ж не твій типаж. Чи місцеві красуні так приїлися, що потягнуло на столичні штучки?

— Вона не з Києва, — відповідаю ліниво, а сам ловлю себе на думці: може, й справді приїлися. Може, саме тому й потягнуло на цю недоторку?

Та варто згадати, як мене трусило, поки я стояв, притискаючи її до паркана, не в змозі відірвати погляд від її губ…

Коротше, сподіваюся, що після спілкування з Ілоною хоч трохи відпустить.

— Ходімо, — кажу я й нарешті відліпаю від стіни.

Ми підходимо до компашки біля моєї тачки.
Сем, Нік і брат Ніка з якимось приятелем жваво щось перетирають і ржуть, як коні.

— Тисячу  на тебе поставив, — видає Сем і плескає мене по плечу.

— Якого біса? — не одразу розумію, про що він.

— А я півтори — на недоторку, — хмикає Нік.

Від слова недоторка в голові ніби блискавка.

— Це ти про кого зараз?

Спльовую, прищурююся — і в одну мить опиняюся поруч із цим недоробком, хапаю його за грудки.

— Ей, та спокійно, Лютий, — Нік нервово сміється. —  Ми ж усі бачили, як ти її очима жер.

У мене сверблять руки — так і хочеться в’їхати цьому ідіоту по його самовдоволеній пиці.

— Жодних ставок, — проціджую крізь зуби, дивлячись йому просто в очі. — Ти мене почув?

Відпускаю його й обводжу поглядом усіх інших.

— Жодних. Щоб я більше про це не чув. Усім ясно? Інакше…

Я замовкаю навмисне, дозволяючи їм самим домалювати продовження. По очах бачу — зрозуміли. І тепер десять разів подумають, перш ніж нести подібну маячню за моєю спиною.

— Та годі, не заводься, — невпевнено бурмотить Нік, і тільки тоді я остаточно його відпускаю. — Ми ж… просто пожартували.

— Так, просто так ляпнули, — підтакує Сем. — Ніяких ставок.

— Ну що, по машинах? У клубешник? — встряє Філ, розряджаючи напругу.

Хлопці кивають.

— По машинах, — кидаю я, і всі миттю прямують до «бехи».

А мене все одно тримає адреналін. Кров гуде у венах, пульс молотить у скронях. Це відчувається по тому, з якою швидкістю я лечу трасою. Навіть Філ, любитель поганяти, раптово стихає.

— Гей, друже, може… пригальмуєш трохи? — обережно видавлює Філатов.

Я неохоче тисну на гальма.

— Що, Ілонка в клубі буде? — питаю у нього.

— Збиралася. Розпитувала про тебе. Але ж ти ніби вирішив із нею… закруглятися.

— Побачимо, — невизначено знизую плечима.

Та щойно в полі зору з’являється брюнетка, яка прямує до мене й демонстративно погойдує стегнами, настрій миттєво летить униз.

— Глібе, нарешті! — вигукує Ілона й повисає на моїй шиї, мов перестигла важка слива.

— Привіт. Чудово виглядаєш.

Мабуть, і справді чудово — Філ от явно від неї в захваті. Але не моє. Вже точно не моє. Той етап минув.

Я не звик говорити дівчатам гидоти. Колись вона мені подобалась, я й справді з нею зависав серйозно.
Просто… охолов.

Більше не чіпляє. Не цікавить.

…
— Ти покидьок! Справжнісінький покидьок! Ти виродок! Ти… ти… Ще в понеділок ночував у мене, казав, що чекаєш продовження! Зовсім недавно, а тепер…

Дівчина влаштувала істерику — і все через те, що я сказав їй: нам час розійтися.

— Крихітко, так вийшло, — мляво відказую я.

Але тут вона завмирає, ніби щось важливе зрозуміла, різко підскакує й підлітає до мене.
Пронизує поглядом, наче рентгеном.

— А-а-а, я зрозуміла… — тягне напружено. — Ти іншу знайшов, так?

І раптом істеричка просто на очах перетворюється на холодну, розважливу стерву.

— То хто вона? Я її знаю?
— Крихітко, заспокойся. Просто… прийшов наш час розійтися. От і все.

Так, форма в мене явно не та, але нічого більш притомного я з себе видушити не можу.

— І ти навіть не п’єш, — змінює тактику Ілонка.

Не знаю, що там надумала Ілона, але вона пританцьовує переді мною, на її накачаних губах уже грає та сама чарівна усмішка. Вона вміє так — коли захоче. Саме на цю усмішку я й повівся ще кілька місяців тому.
Зараз же мене не чіпляють жодні усмішки, а її настирливість узагалі починає дратувати.

Я щойно відправив повідомлення зеленoокій красуні — тупе до неможливості:
«Привіт, це Гліб. Спиш? Я скучив».

Стирав і набирав знову й знову, як повний бовдур. Слово «скучив» то зникало, то з’являлося на екрані разів із десять. З іншими ж вистачало простого «приїжджай» або «я зараз приїду». А з нею таке не прокотить.

Надіслав.
І тепер, мов слинявий ідіот, тупо сиджу й витріщаюся в екран, чекаючи бодай якоїсь реакції. Хоча ж очевидно, що відповіді не буде. Хоч би тому, що давно за північ.

— Знаєш, Лютику, — вривається Ілона в мої думки, надаючи голосу показної душевності. — Я тут подумала і вирішила: ну чого нам сваритися?