Глава 11.1

Зірка

Інколи ті, від кого тікаєш,

Знову заходять у двері, яких не відчиняєш.

Я вибита з колії.
Не від того, що зі мною сталося, — я й досі не відчуваю в собі жодних змін. Я — це все ще я. Донька свого батька. А те, що зробив зі мною Худаш, — просто плата за спробу зберегти мій світ таким, яким він був до того, як тата не стало. Якщо чесно, Влад має рацію: не надто вже й висока це ціна. А якщо врахувати всі бонуси, які я зможу вибити для себе надалі — те, що сталося, можна вважати навіть привілеєм.

Прикусивши губу, зупиняюся на світлофорі. Крадькома ловлю свій погляд у дзеркалі заднього виду — перевіряю, чи видно комусь ту червоточину, що, як виявилося, є всередині мене. Чи помітить її хтось, окрім мене.

Ні. Це знає лише одна людина — я. Навіть Худаш не здогадується, які думки зараз блукають у моїй голові. Хай краще вірить, що йому вдається ламати мене. Хай гризе себе провиною, хай це точить йому хребет. Я знайду, як зіграти на цьому — і зіграю правильно. А тоді й побачимо, хто тут жертва, а хто — кат.

Пропустивши зелений, зриваюся з місця під хор нетерплячих клаксонів позаду. Пальці тремтять на кермі. Чи точно я — це я?
Зрештою, бути цинічною сволотою набагато краще, ніж бути чиєюсь жертвою. Так хоч зберігається ілюзія контролю. І все, що з тобою відбувається, здається вибором, а не вироком.

Ну і нехай.

Звертаю на під’їзну доріжку. Дерева над нею от-от розпустяться; поки ж у повітрі пахне сирою землею й смолянистими бруньками.

Кінець березня. Мені потрібно домовитися з Владом про оплату рахунків за будинок — але я навіть не уявляю, як це зробити. Від самої думки про те, чим саме доведеться розраховуватися, мене морозить. Тому я вперто відганяю ці думки, повертаючись до подій дня.

Сьогодні я провела весь день у редакційному відділі, скориставшись своїм новим правом бути присутньою при фінальному узгодженні матеріалів. Я до останнього не знала, як на це відреагують — та, схоже, моєму появленню ніхто не здивувався.

Заглибившись у думки, я не одразу помічаю знайому машину, припарковану біля в’їзду в гараж.
Холодні сироти разом підіймаються уздовж спини — так, ніби мене вдарило струмом.

Я виходжу з автомобіля. У голові здіймаються сотні важких, неповоротких питань…
І найголовніше з них — навіщо Худаш приперся сюди?
У мій дім.
Туди, куди він не має жодного права заходити.
Він же сам казав, що «не водить жінок додому». А тепер — що? Перевіряє межі? Думає, що всі тільки й мріють бачити його в себе у вітальні?
Ні. Мій дім — моя фортеця. І місця для нього тут немає.
Принаймні доти, доки Влад не вирішить остаточно, ким я є в його житті. Тривога множиться, розростається під ребрами, давить. Я штовхаю двері.

— …як добре, що ми з тобою побачилися, Влад! Ти навіть не уявляєш, через що нам довелося пройти… — захоплено торохкотить мама.

— Чому ж? Дуже навіть уявляю.

— Сподіваюсь, ти пробачиш Софію. Вона була не в собі, коли… коли розірвала заручини. Ми всі зараз трішки не в собі. От я, наприклад, навіть не запропонувала тобі випити, — сміється. — Кави? А може, вина, га, Владе?

Я йду до вітальні.

— Усім привіт.

— Софійко, доню, глянь, кого я спіймала! Чудово ж, правда?

Ага. Краще не придумаєш.

Хижий погляд Худаша миттєво ловить мій — тремтливий, збитий із ритму, занадто наляканий щоб не видати справжні почуття. І я навіть не уявляю, яким ще він може бути… Після всього, що було між нами в останню зустріч.

Пам’ять про ту сцену ще віддає болем під шкірою. Принизлива близькість, від якої мені бракувало повітря. Сором, що розтікався гарячою хвилею й паралізував рухи. Безвихідь, яку я відчувала аж до металевого присмаку в роті. Це не забувається за добу.
І не сховається, варто лише підняти підборіддя і пригадати, що батько вчив, нікому не показувати своїх сліз і свого страху.

Я першою опускаю погляд у підлогу. Так. Сором нікуди не зник. І я раптом ловлю себе на дурнуватій думці: цікаво, що ще мало б статися, щоб я перестала червоніти, мов наївна першокурсниця?

— Привіт, — кидає він.

— Вітаю.

І все. Ніби мене тут і не існує.

Та й паузи в розмові не виникає: мама теревенить, вивалюючи на Влада всі наші проблеми одразу. Я тривожно вдивляюсь у її обличчя.

— Але нічого, — видихає вона. — Ми якось викрутимося.

У цей момент наша домашня помічниця Люба приносить красиву супницю і ставить на стіл. А Влад переводить погляд з мами на мене. На дорогу порцеляну. На кришталеві келихи. На те, як  я досі стою в дверях.

І в його очах з’являється іронічний блиск — так, ніби він бачить усе моє життя розкладеним по поличках… і не вражений ним анітрохи.

— …підтримувати звичний рівень життя коштує шалених грошей… — знову завела свою платівку мама, навіть не помічаючи, як я дивлюся на неї, намагаючись поглядом перервати цей словесний фонтан.

— Можу собі уявити, — сухо відгукується Влад.

— Ти ж… потягнеш? — виривається в мене різкіше, ніж треба. Кажу так навмисно. Бо кращого моменту, щоб натякнути йому про оплату рахунків, може й не бути.

Мама кліпає очима, не розуміючи, звідки це взялося. Я, звісно, не розповідала їй ні про принизливу «угоду» з Владом, ні про те, що я погодилася на його умови. Їй цього не варто знати.
Навіть думати не хочу, що б сказала мама, якби я прийшла за порадою. Раптом вона вирішила б, що це… непогана угода?

Ні. Довіряти їй таку частину себе я б не змогла. І, певно, не пробачила б.

— Софіє! Що ти таке говориш?! — мама лякається, переводить погляд на Влада. — Владе, не слухай її, нам нічого не треба. Руки-ноги є — заробимо. Справимося.

— Дякую за вечерю. Мені треба їхати, — каже Худаш за деякий час, так спокійно і байдуже, що від цього холоне в грудях.

— Соню, — штовхає мама лікоть у мій бік, — проведи Влада.