Глава 10

Зірка

Коли душа тріщить по швах,

Вчусь мовчать, а не кричать

Я наче прибита. Мене приголомшує контраст.

Поруч із Худашем я надто звикла до відчуття захищеності, у якій він мене тримав. І зараз мені важко вмістити в голові, що він не жартує — що говорить зі мною так, як говорив би з однією зі своїх дівок: грубо,  тим відверто брудним тоном, який я ніколи не чула від нього раніше.

Я завмираю, невідомо навіщо тягнучи паузу. В тремтливій, зовсім дитячій надії, що Влад жартує, вдивляюся в його обличчя.

Воно у нього вузьке, видовжене. Хижий ніс, крила якого зараз ледь сіпаються. Близько посаджені очі — мабуть, саме через них його погляд видається таким важким. Тонкі, різко окреслені губи. Усе в ньому гостре, різке — жодної м’якості. Жодної поблажливості.

Чужі погляди впиваються в мене так, що пече обличчя.
І я розумію: сама винна. Не треба було завмирати — лише привернула до себе ще більше небажаної уваги. А, може, справа й у моєму вбранні — закрита чорна сукня, неприродно скромна на фоні тих клаптів тканини, якими прикриті «стратегічні місця» ескортниць. У цьому контрасті воно раптом виглядає… виклично.

— Сядеш, ні? — Влад зводить брову, ковзаючи по мені поглядом із неприхованою огидою.

Мене пересмикує. Я ледве стримуюся, щоб не здригнутися помітно, і, зібравши рештки гідності, киваю. Улаштовуюся на самому краєчку дивана — так, ніби готова тікати будь-якої миті.

— Приві-і-іт! — тягне одна з дівчат. — Я Даша. А це — Марія…

— Дуже приємно, — рівно відповідаю я, не знаходячи жодної причини представлятися у відповідь. Навіть якщо Влад вирішив, що я тепер нічим не краща за цих дівчат, це не зобов’язує мене відповідати його уявленням. І вже точно не зобов’язує поводитися так само.

Я ввічлива. І мені здається, цього цілком достатньо.

Хоча самому Худашу, здається, так не здається. На його щоці смикається нерв. На мить мені навіть здається, що він зараз зробить щось неадекватне. Усередині все напружується до болючого дзвону.

Але… нічого не відбувається.

Влад просто кладе долоню на  колінку Даші й неохайним, майже байдужим рухом підсуває до мене меню — так, ніби це й є весь його інтерес до мене на сьогодні.

І від цього — не легше. А значно гірше.

— Замов щось, — кидає Влад.

Я розгортаю меню. Хочеться втекти. Просто зірватися з місця і вибігти геть із цього задушливого, липкого клубного пекла.

Але чи є в мене вибір? Що мені залишається?  Гордість? А що вона мені дасть? А Влад може дати… багато. І саме тому дівчата на кшталт мене й підкорюються. Соромно? Так. Але страх перед майбутнім — сильніший. Здається, я себе дуже переоцінила. Думала, що міцніша.

— Води з льодом, будь ласка.

У горлі пустеля. Після мертвої тиші нашого дому весь цей клубний шум здається просто нестерпним. Не слухаючи розмови, ковзаю поглядом по обличчях за столом — і спотикаюся об руку Влада, що лежить на плечі дівчини й машинально гладить її груди.

Це обов’язково? Поводитися отак?
Для чого? Щоб показати, що він може отримати будь-кого?
Так привів би тоді нормальну жінку, а не… це.

Я мимоволі кривлюся.
Він помічає.
І я дуже чітко розумію, що цим лише погіршила своє і без того жахливе становище.
Істерично хапаюся за склянку, ховаючись за нею, як за ширмою.

Краєм ока бачу рух ліворуч — підскакую, наче мене хтось щипнув. Але Влад просто бере свій келих зі столу.

Чорт.

Атмосфера густішає, ніби дихати доводиться через мокру тканину. Добре хоч ніхто не намагається мене втягнути в бесіду — я половини слів не розрізняю. Для мене вони — білий шум.

Єдине, на що я дивлюся — руки Влада.

Однією він так само м’яко виминає груди тієї Даші. Іншою — ставить порожній келих на стіл і кладе долоню на край дивана між нами. То підсуває пальці ближче до моєї ноги. То в останню мить відсмикує.

Очікування його дотику напружує так сильно, що шкіра ниє. Сором розтікається тілом липким жаром.

Здається, ще трошки — і це напруження розітре мене на порох. А Влад, як навмисне, грається —майже торкається, дражнить, і знову забирає руку.

Ніби каже: Ти для мене — ніщо. Але й спокою не отримаєш.

Серце гупає у вухах. Кров шумить так, що я ледве чую саму себе. Я на межі істерики.
Почуття рвуть ізсередини. Перемішані так, що не розбереш: де закінчується сором, де починається ненависть, а де ця брудна, абсолютно ненормальна… хіть?

Звідки взялося це ідіотське бажання, щоб він переключився на мене повністю? Нащо? Якщо Влад мені навіть не подобається?!

Якого біса?! Може, ця вседозволеність і справді заразна? Я переконую себе, що просто не звикла ділитися. Навіть тим, що мені самій, по суті, не потрібно.

Його увага до іншої настільки не вписується в знайому мені картину, що я не можу позбутися відчуття повної нереальності того, що відбувається. Невже це — зі мною? Невже реально?

Холодні пальці Влада нарешті торкаються мого стегна. Збирають м’яку тканину сукні. Тягнуть її вгору.

Я завмираю на секунду, але потім судомно намагаюся розгладити спідницю.

— Почекай. Не так же!

— А як?

Він не може не розуміти, що я так не можу. Тільки не на очах у всіх. Тільки не тут.

У голові паморочиться. Світ починає обертатися. Ні. Ні. Я не можу дозволити йому це зробити. Треба зупинити. Будь-як. Як?  Не встигнувши все нормально обміркувати, я нахиляюся до нього,притискаюся грудьми до його плеча, губами ковзаю до вуха.

— Давай просто підемо звідси. Удвох. Тільки ти і я.

Пальцями легко ковзаю по його грудях, ніби мимохіть.
Мабуть, це та сама жіноча інтуїція — здатність зайняти правильну позу, нахилити голову під потрібним кутом, створити ту напівщиру усмішку, яка змушує чоловіка робити те, що потрібно тобі. Звідки вона береться — не знаю.