Глава 6

Зірка

Він. Чорт забирай. Нестерпний красень.
Той самий хлопець, який цілий день не виходив із моєї раптово отупілої голови.

Стоїть, трохи примружившись, і спокійно чекає, поки я наближуся. Навіть переписка з Дарою не допомогла викинути його з думок. Вона питала, як у мене справи, а я відповідала: «нормально» — майже на автоматі. І більше нічого не могла з себе витиснути.
Я — людина, яка зазвичай може говорити годинами, яку інколи не відірвеш від телефону, — раптом не знаходила в собі жодного слова.

А тепер мені раптом бракує повітря, і я стою дивно непевно, ніби земля під ногами втратила твердість і ось-ось зрадить мене. І лише одна думка обганяє всі інші — який же він красивий.

Мені подобається, як він стоїть — широко розставивши ноги, недбало сховавши руки в кишені, виставивши великі пальці. Мене накриває тремтіння, коли його губи ледь розтуляються, а погляд ковзає до моїх саме в ту секунду, коли я зрівнююся з ним. Щоб одразу ж пройти повз нього — з удаваною байдужістю, ніби ми  ніколи не  зустрічалися, ніби він не дивися як дитя на льодяник, наче не говорив тих слів; ніби я не думала про нього весь день.

— Яка краля, — раптом кидає хтось із його приятелів, коли я, до краю збентежена, майже бігцем мчу вперед,  не озираючись.

— Стули пельку, Філе, — долинає знайомий тембр, і я шкірою, спиною, кожним нервовим закінченням відчуваю, як він мене наздоганяє.

Його присутність тисне.  Викликає аритмію.

— Ну от, навіть шукати не довелося, — весело каже він і крокує поруч  так близько, що раз у раз зачіпає мене плечем.

У мене ніколи не було проблем із тиском, але здається, просто зараз я стрімко надолужую втрачений досвід.

— Відчепися від мене, — кажу твердо, не зводячи погляду з дороги. — Будь ласка, відчепися. Повернися до своїх друзів.

— Я ще навіть не починав, — хмикає він і тут же кидає нове запитання: Куди йдеш?

— У магазин, — крізь зуби відповідаю похмуро, геть забувши, що взагалі-то збиралася попрацювати над роллю.

— Знову?

Я не бачу цього, бо все ще дивлюся вперед, але впевнена: саме в цю мить одна з його брів красиво вигинається.

— Так. Забула… купити шоколадку.

Я пришвидшую крок, пірнаю до магазину — і лише тоді відчуваю себе відносно в безпеці. І ще — повною дурепою. Невже не можна було придумати щось більш дотепне?.

А він усе маячить біля входу, ніби й справді нікуди не поспішає. Не йде. Я вже трьох бабусь у черзі пропустила. Далі стояти тут просто несила.

— Чого так довго? — хмуро кидає він, буквально продавлюючи простір своєю присутністю, щойно я виповзаю на вулицю. — Давай допоможу.

Я миттєво ховаю пакет за спину. Щоб не здаватися ще більшою дурепою, ніж я є, накупила купу непотрібу.

— Ні, —   оминаю його й швидко перебираю ногами у бік  дому.

— Не люблю це слово, — коментує він. — І не звик до нього.

— От і звикай, — огризаюся я, тішучись власній несподіваній сміливості.

— До речі, мене звати Гліб.

Я мовчу, хоча подумки визнаю: ім’я йому пасує. І до обличчя, і до характеру.

Я роблю широкі кроки, сподіваючись  втекти якнайшвидше.

Та ноги в нього довгі, тож він без зусиль підлаштовується під мій майже галоп.

— А ти… е-е… Софія, — клацає він пальцями, ніби довго згадував і раптом його осяяло.

Я мимоволі сповільнююсь.

— Звідки ти знаєш?

— Поки я чекав, коли тобі набридне дуркувати  біля каси, прибігла Маринка. Вона тебе й здала з потрохами. Коротше, все дуже просто.

— Просто? Ти що, підкупив дитину?

— Ага. Щоправда, від цукерок вона відмовилась. Довелося дати двісті гривень. От діти нині пішли, скажу я тобі…

— Гей, Лютий, ну що, їдемо, чи як? — знову озивається той самий балакучий приятель, коли ми зрівнюємося з компанією хлопців. — І дівчину з собою прихопи. Нам такі кралі потрібні.

Мій переслідувач робить блискавичний рух — і веселун миттєво замовкає.

А хлопець знову йде за мною.

— Лютий — це твоє прізвисько? — навіщось уточнюю я.

— Ага. Типу того.

— Бо ти в дитинстві знущався над тваринами?

— Не тому.

А мені все одно здається, що я вгадала. Вигляд в нього і справді не добрий.

Не знаю, як долітаю до хвіртки. Швидко натискаю на ручку, тягну на себе металеві двері… та вони не піддаються.

— Щ… що за…

Чорт! Він підставив ногу — і я не можу її відчинити.

Смикаю ще раз. Сильніше. Ще сильніше. І раптом він різко прибирає ногу — хвіртка відлітає, і я ввалююся у двір.

А він… Зі спритністю, якої я від нього не чекала, в упевнено заходить слідом і швидко, з гучним гуркотом, зачиняє за собою хвіртку.

Мої легені перестають працювати. Слова застрягають у горлі. Серце, зробивши останній передсмертний удар, зупиняється й завмирає в оціпенінні.

Хлопець опинився неприйнятно близько до мене. Я не готова стояти з ним так близько — це вибухонебезпечно. І тіло з реакціями підводять.

Ноги стають м’якими,  категорично відмовляються підкорятися командам мозку.

Замість того щоб якнайшвидше зайти в дім, хоч якось збільшити відстань між нами хоча б на кілька метрів, я чомусь завмираю. Кам’янію. Притискаюся до холодного паркану й рвано видихаю, коли його долоні впираються по обидва боки від мене — на рівні моїх плечей.

— Що… Що ти робиш? — видихаю, а губи хлопця торкає повільна, лінива усмішка.

Перед моїм поглядом зараз його шия, тонкий відрізок ланцюжка, що визирає з-під одягу й тьмяно поблискує у напівтемряві. Тверде підборіддя — з різкими, ніби висіченими з каменю кутами.

Швидким поглядом швидким ковзаю по губах: верхня — чітко окреслена, нижня — трохи повніша.

— А на що це схоже? Я тебе проводжаю. По-моєму, це очевидно, — відповідає хрипко й надто близько, наче торкається диханням.

У його тоні мені вчувається чергова насмішка — з мене, з моїх реакцій, з моєї, мабуть, надто помітної заціпенілості, нерішучості й паніки.