Глава 5

Зірка

За якихось п’ять хвилин я вже стою біля вуличного колодязя на краю подвір’я. Стискаючи відро в руках, зосереджено кручу ручку старого механізму. Незграбно опускаю відро вниз, торкаюся холодного металу й намагаюся діяти швидко, хоча востаннє робила це багато років тому. Канат тихо поскрипує, а десь у глибині колодязя ледь чутно хлюпає вода.

— Нічого більше не губила, — раптом хрипло лунає позаду.

Так близько до моєї шиї, що по шкірі миттєво пробігає холод, а дрібні волоски стають дибки.

Я здригаюся й підстрибую на місці, ледь не випускаючи з рук відро, і різко обертаюся.

І знову натикаюся на його погляд.

Світло-блакитні очі — холодні, уважні, майже беземоційні — дивляться прямо на мене. Той самий місцевий красень стоїть надто близько, і  від цього стає ще важче дихати.

— Що?..

Я спантеличено дивлюся на нього знизу вгору.

— Щ… що це означає?

Долоні раптом починають пітніти, і я, намагаючись зробити це непомітно, ковзаю ними по джинсах.
Він знущається. Точно.

Мимоволі переводжу погляд на його руки — сильні, жилаві. Він тримає пляшку з водою, легко стискаючи пластик, ніби навіть не помічає цього.

Більше нічого не говорить. Просто стоїть і дивиться.  Що він взагалі тут робить?

— То що це означає? — повторюю я, намагаючись надати тремтячому голосу бодай трохи впевненості.

Хлопець невизначено знизує плечима, ніби моя розгубленість його лише забавляє.

Я поспіхом переливаю воду у пластикове відро й беруся за ручку, вирішивши якнайшвидше піти до дому, поки він не видав ще щось дивне.

Але він наздоганяє.

Іде поруч, а потім трохи нахиляється — і торкається моєї руки своєю.

Я відсахуюся, серце гупає в горлі, але вже за мить розумію: він просто забирає відро з моїх тремтячих пальців.

А я стою настільки ошелешена його поведінкою, що навіть не чиню опору.

— Гей, віддай! — вигукую із запізненням, нарешті оговтавшись.

У відповідь його губи розтягуються в легкій півусмішці, відкриваючи ряд рівних, білих зубів.

— Бо́їшся, що я втечу з твоєю водою? — кидає він невимушено. — Не хвилюйся, чужого мені не треба.

— Ну… вода всім потрібна, як не крути, — бурмочу я й одразу ж подумки даю собі ляпаса.

Ну що я за дурепа… який же дивний день.

— Ти в баби Марії кімнату знімаєш? — тим часом питає хлопець, пропускаючи повз вуха мій промах і киваючи на освітлені вікна хати.

— Так, —  відповідаю й зупиняюся, не доходячи до дверей кілька кроків.

— А приїхала звідки? Зі столиці?

Його запитання починають мене відверто напружувати. Як і надто настирливий інтерес до моєї персони.

— Яка різниця? — бурмочу не надто люб’язно й намагаюся забрати з його рук своє відро.

Хлопець трохи відсторонюється — і мої пальці ловлять лише повітря.

— Як тебе звати? — летить у мене наступне запитання.

Марія Іллінішна стукає у вікно, і це підганяє мене, нагадуючи, що варто поквапитися.

— Віддай, мене чекають.

— Спочатку ім’я.

Він знову не дає мені дотягнутися до відра. Цього разу я не втримуюся на ногах і трохи завалююся вперед. Змушена торкнутися його, щоб не впасти, але відразу ж відсмикую долоню, ніби від язиків полум’я.

Щоки палають пекельним вогнем — просто розжарені.

— А ти кумедна. Тільки якась перелякана, — каже хлопець і сам тицяє мені в руки відро. — Ще побачимось.

Із цими словами він розвертається й іде геть, а я стою посеред двору — схвильована, пригнічена й розгублена.

Наступного дня у мене немає зйомок, тож я прокидаюся пізно — вперше за довгий час дозволяю собі досхочу повалятися в ліжку. У голові дивна тиша, ніби хтось вимкнув всі звуки. Я довго лежу, дивлячись у стелю, а потім раптово розумію: якщо залишуся вдома, знову почну думати і жаліти себе. А цього сьогодні не хочу.

Тож я іду гуляти.

Після сніданку я вдягаю легкий сарафан і, щойно вийшовши з дому, звертаю на ґрунтову дорогу, що веде на вигін. Корови пасуться десь далеко, тож я не хвилююся, що якась круглобока красуня раптом припинить жувати свою жуйку й зацікавиться мною. Я ковзаю долонями по високій траві й деякий час просто йду, вдихаючи терпкий, свіжий аромат літа.

Ромашки тягнуться до сонця — білі, прості, трохи наївні. Неідеальні, і саме в цьому їхня краса. Я обережно ступаю між ними, намагаючись жодну не зламати. Нагулявшись досхочу, лягаю горілиць і просто лежу, слухаючи, як перегукуються хлопчики-пастушки десь неподалік.

Та хоч як тут добре, повертатися все одно треба. Час трохи попрацювати над роллю. Поліна має рацію — Давид і справді наче з глузду з’їхав. Догодити йому тепер надзвичайно складно.

Розімліла від сонця, я йду вздовж паркану, зовсім не очікуючи такого сюрпризу, як весела компанія хлопців попереду. Вони стоять біля однієї з машин, тримають у руках банки коли, потягують напій і жваво про щось перемовляються між собою.

Я невпевнено сповільнюю ходу.

Хлопці, здається, зовсім не звертають на мене уваги.
І я думаю: ну й що такого, чого я раптом злякалася? Звичайні хлопці, нічого більше. Та й надворі ще зовсім ранній вечір, це ж не ніч.

Тож я струсила з плечей раптовий страх і пішла далі.

У того, хто стоїть спиною, гарна постава — це видно навіть здалеку. А потім він обертається…
І з грудей мимоволі зривається вигук. Повітря ніби вибиває з легень. А в голові — гучний дзвін, наче на Великдень.