Глава 9

Зірка

Коли світло гасне, видно правду без прикрас.

І залишається тільки  те, ким мусиш стати.

Я завжди дивувалася, коли недоброзичливці називали мене мажоркою.
Тато, звісно, ніколи не був скупим. У мене було все — і все найкраще. Але, як мені тоді здавалося, без надмірностей. Я була переконана, що маю з ким себе порівнювати.

От тільки порівнювала я себе з людьми зі свого кола. А в тому колі апріорі не було тих, хто тягне життя від однієї  зарплати до іншої,  рахуючи копійки на комуналку. Дара має рацію.Я так само, як і всі ми, розбещена ситим життям. Розбещена настільки, що просто не уявляю, як можна жити інакше.

— Мамочко, ми щось обов’язково придумаємо, — кажу я, дивлячись на тонку, зсутулену постать мами, яка застигла біля панорамного вікна.

Вона обертається, намагається усміхнутися, але губи її не слухаються. Спроба триматися виглядає болісно й безпорадно. Так само, як і те, що мама відгродилася від вирішення наших проблем. А між тим їй теж належить спадщина батька.

— Обов’язково щось придумаємо, Оксано Федорівно, — підтакує Дара, не відриваючи погляду від планшета. — Я якраз переглядаю актуальні проєкти, куди можна спробувати зайти з вами і з Софією.

Подруга зголосилася стати моєю агенткою — і я погодилася без вагань. Робота мені потрібна як ніколи. Та я не маю ані найменшого уявлення, де її шукати. Не ж пропонувати ж себе всім знайомим режисерам? Незручно. Та й вони не поспішають кликати мене у свої нові проєкти.

— І як успіхи? — питаю я.

— Поки що не дуже, — чесно зізнається Дара. — Але ми ж тільки почали.

— Це може тривати надто довго… — мама стиха зітхає. — А я навіть не знаю, чим сьогодні заплатити за електрику.

Я розумію її страх. Коли я побачила платіжку, мене мало не перекосило. Виявилося, що утримання нашого дому щомісяця тягне на кругленьку суму. І це без зарплат садівника, прибиральниці й охорони.
Борги ростуть щодня . І ми просто більше не можемо собі дозволити таку нерухомість.

Вперше в житті я серйозно думаю про немислиме — про продаж дому.
Та навіть якщо я наважуся запропонувати це мамі, а вона погодиться, виставити його на продаж ми зможемо не раніше, ніж за пів року. Поки не оформимо спадщину.

А до того моменту в мене немає жодної ідеї,
за які кошти утримувати ці хороми і наше життя разом із ними.

Правда, є один варіант, але настільки принизливий, що навіть думати про нього не хочеться.

З кожним наступним днем приходить розуміння, що альтернатив немає.  Лихо, що звалилося на нашу родину, змінило мене сильніше, ніж я готова була визнати. Коли тебе зраджують і відвертаються ті, кого вважала близькими,  сприйняття реальності неминуче змінюється. І ось уже те, що зовсім нещодавно здавалося немислимим, більше таким не є.

Вогонь мого розчарування в людях палав так яскраво, що випалив емоції до тла. Думка про те, щоб лягти під Худаша, більше не здається мені ані принизливою, ані смішною, ані навіть страшною. Набагато сильніше принижують ті показово-співчутливі погляди колег, за якими так легко вгадується зловтіха.

Одні рахують, яких збитків завдав державі провальний прокат батькового фільму. Інші — скільки ми з мамою витратили на сукні, які вигулювали на червоних доріжках того ж року. Критики, що ще вчора їли з батькової руки, навперебій волають про те, що він не зумів знайти себе в новому часі.

Я б хотіла сказати, що мовчання Баркова стало останньою краплею.
Але варто мені відкрити соцмережі — і нова порція помиїв знову накриває з головою, наче з пожежного брандспойта.

Худаш дав мені місяць.

Я протрималася два.

І тепер усе частіше думаю, наскільки цим лише погіршила своє становище. Можливо, дуже. Можливо, якби я погодилася раніше, повелася «правильно», він дав би мені більше.

Я справді його розлютила — це одне з небагатьох, у чому я впевнена напевно. Бо чого від нього чекати далі, я не маю жодного уявлення.

— Ми щось придумаємо, — повторюю, мов заведена.

— Я землю ритиму, ага, — киває Дара.

Мама різко зривається з місця й швидко виходить з кімнати — очевидно, щоб ми з Дарою не побачили її сліз. Я ж нічого не приховую. Та й сліз немає. Лише втомлено розтираю скроні.

— Софіє, ти точно нічого не хочеш мені пояснити? — Дара дивиться на мене так уважно, що стає не по собі. — Учора до вас з мамою приїжджали юристи?

— Звідки ти… — я замовкаю.

— Бо сьогодні в курилках тільки й розмов, що кредитори твого батька раптом прокинулись, — повільно каже вона. — Всі одночасно. І поводяться агресивно.

Я сідаю. Просто опускаюся на край дивана.

— Вони вимагають повернення всього одразу, — кажу глухо. — А ще хочуть авторські права. Навіть рахунки мами заблокували.

— І ти думаєш, це випадково?

Я мовчу.

— Софіє… — Дара хапається за голову. — Це ж він. Це ж Худаш, так?

— Він дав мені місяць, — кажу нарешті. — Я не погодилась.

— І тепер він просто перекрив вам кисень.

Я нервово ходжу кімнатою, ламаючи пальці. Переконую себе не рубати з плеча, але лише відтягую неминуче. Я ж знаю: надовго мене не вистачить.

Вдих. Видих.

Дістаю телефон.

Довгі гудки у слухавці ріжуть по нервах, як нігтем по шкільній дошці. Серце гупає, розганяючи по тілу дивну суміш страху, туги й якоїсь ненормальної рішучості.

Чорт із кар’єрою.

Чорт із моєю репутацією.

Але я не дозволю, щоб через мене в матері відібрали дім.

Не дозволю, щоб татові рукописи пішли з молотка.

Не дозволю, щоб його ім’я полоскали у списках боргів у чужих документах.

Якщо для цього треба… То, значить, треба.

— Так, — голос Худаша звучить у динаміку різко й до болю чітко.

— Привіт. Нам треба поговорити.

— На розмови в мене немає часу. Чого ти хочеш?

— Ти знаєш, — шепочу.

— Можливо, — відповідає він спокійно. — Але щоб уникнути двозначностей, я волів би переконатися, що ми правильно розуміємо одне одного.