Глава 8.2

Зірка

Я палаю. Від маківки до п’ят, як розжарена спіраль.
Здається, Влад остаточно вирішив, що я більше не варта жодних церемоній. Його прямота б’є, мов ляпас.
Ніхто й ніколи не говорив зі мною в такому тоні. І не дивився так — різко, холодно, знецінюючи одним поглядом усе моє життя.

Якби тато був живий, Худаш ніколи б цього не сказав.
Якби тато був живий…

— Зрозуміло, — прошепотіла я. Голос звучить так, ніби належить комусь іншому. — Я, мабуть, піду.

— Думаєш, знайдеш тут спонсора багатшого? — недбало кидає він.

Плечі опускаються самі. Голова хилиться до грудей — ніби тіло намагається захиститися .

— Ні. Просто не бачу сенсу продовжувати розмову, коли й так усе ясно.
Вибач… — мовлю крізь стислий горло й, не озираючись, майже бігом виходжу з кімнати.

Мені конче потрібен перепочинок.
Я щось обов’язково вигадаю. Пізніше. Коли бодай трохи це переварю…

Мене так люто кидає з боку в бік, що я не помічаю моменту, коли  Худаш з’являється за спиною. Я не помітила, що він пішов слідом.

— Що тобі ясно? — наздоганяє він.

— Те, що ти більше мене не хочеш, — випльовую й змушую себе підняти очі.

Його погляд повільно ковзає вниз. На губи.

— Це не так.

— Ти… хочеш мене? — злизую слід його погляду язиком.

— Мабуть, — задумливо тягне він.

Полегшення накриває так сильно, що на мить темніє в очах. Я вичавлюю жалюгідну усмішку:

— Т-тоді, виходить, я не дарма так довго вибирала сукню.

Брехня.
Я навіть не наближалася до жодного весільного салону.
Бо ще зовсім недавно цей шлюб здавався мені найстрашнішим, що могло лише статися.
І тільки тепер до мене доходить: у житті є речі значно жахливіші за весілля з мільярдером, який хоче тебе.

— Ні, — ріже Влад, наче лезом. — Це означає лише те, що я не проти з тобою переспати.
Про жодне весілля за таких обставин не може бути й мови.

Я дивлюся на нього, мотавши головою, як маріонетка, що втратила нитки.

— Це… не для мене, — ледь вимовляю.

— Софіє, — його голос холоне до металу. — Ти кажеш, що все зрозуміла, але вперто не бачиш очевидного.

— І… — язик знову ковзає по пересохлих губах, — чого саме я не бачу?

Він усміхається — повільною  крижаною усмішкою, так, що мороз біжить по спині.

— Того, що ти тепер не в тому становищі, щоб обирати.
Відмовиш мені — і за місяць ваша родина залишиться без засобів для існування.

— Цього не буде, — шепочу, навіть сама собі не вірячи. — Нізащо. Я знайду роботу.

— Не знайдеш, — каже він майже співчутливо.

— І що ж мені завадить?

— Неправильне запитання, — повільно відповідає Влад. — Правильніше — хто.

— І хто ж?

— Я.

Мене прошиває хвиля ознобу — різка, колюча.
Він може. Зважаючи на те, ким він є, що за ним стоїть і скільки життів він уже ламав одним рішенням.

Я не знаю іншого життя, окрім кіно.
Викресли мене з індустрії — і все. Я зникну. Стану ніким. Мене забудуть.

— Це… помста? — хриплю, не впізнаючи власного голосу.

— Ні, — відповідає він з майже спокійною байдужістю. — Це урок на майбутнє.

Його холодний рівний тон лякає більше, ніж крик. Більше, ніж злість.

— Ти пропонуєш мені бути твоєю… утриманкою? — питаю, хоч і знаю відповідь.

— Якщо тобі не подобається слово «повія», — Влад легенько знизує плечима, — називай це як хочеш.

Він робить крок уперед. Ще один — і стає так близько, що між нами майже не залишається повітря.

— То що скажеш, Софіє?

Його голос тихий, м’який навіть — і саме це робить вибір смертельно важким.

— Іди до біса.

— Ти сама ускладнюєш, Софіє, — Худаш говорить  втомлено, наче йдеться про проблему яку легко вирішити. — І це, чесно кажучи, дивує.

— Мені байдуже.

— Дарма, — він знизує плечима. — Бо вже за місяць ти прийдеш до мене сама.

— Не дочекаєшся.

Я розвертаюся, готова піти, але його окрик змушує зупинитися:

— Ти ж уже дивилася рахунки?

Я завмираю.

— Які ще рахунки? — питаю, не обертаючись.

— Ті, які вчора заблокували, — спокійно каже він. — А через кілька днів на тебе чекає аудит.  Нічого особистого. Звичайна справа, коли хтось використовує державні гроші не за призначенням.

Я повільно повертаюся.

— Ти… їх заблокував?

— Не я, — Влад ледь помітно усміхається. — Такий порядок. Система. Ти ж розумієш, як це працює. Все по закону.

— Це тимчасово, — кажу різко. — Ми розберемося.

— Звісно, — киває він. — Але поки ви розбиратиметесь, штрафи ростимуть. Відсотки — теж. А кредитори не дуже люблять чекати.

Я відкриваю рот, але не знаходжу слів.

— До речі, — додає Худаш так само буденно, — юристи вже готують листи по боргах твого батька. Але ж ти і так про них пам’ятаєш. Я лише нагадую. А там вже  багато накрапало.

— Не смій, — прошепотіла я.

— Я нічого не роблю, — він дивиться просто в очі. — Я просто не заважаю процесам, які й так мали початися. Правда… трохи раніше.

У грудях починає стискати.

— Тобі що, мало знищити мене? — питаю тихо. — Ти хочеш, щоб мама…

— Я не чіпаю твою маму, — перебиває він сухо. — Поки що.

Він робить доаматичну паузу, щоб дати мені час осмислити сказане, але мій мозок відмовляється обробляти інформацію.

— Ти чудово знаєш, — продовжує Влад, — що на ваших рахунках грошей на кілька тижнів спокійного життя. Потім доведеться продавати  нерухомість, права на фільм. Це єдине, що лишилося від твого батька.

Він підходить ближче.

— Я ж не погрожую тобі, Софіє. Я навіть не прошу. Я просто знаю, чим усе це закінчиться.

— І чим же? — ледве чутно питаю я.

— Ти прийдеш. Сама. Як побитий пес. І запитаєш, що я можу для тебе зробити.

Він відступає на крок і дивиться так, ніби вже все вирішено.