Глава 8,1

Зірка

У найтемніший день ти дізнаєшся правду про людей:
хто поруч, бо любить, а хто — бо щось від тебе хоче.

 Я дивлюся на себе в дзеркало.
Рита зробила все, що могла, проте я… виглядаю так, ніби з мене витекло життя.
В очах — порожнеча, страх і безпорадне нерозуміння.
Мозок відмовляється приймати реальність, а серце — вірити в неї.
Я й досі не можу збагнути, чому мені не дали бодай трохи часу, аби зібратися докупи.

У день похорону, коли Дара, відводячи погляд, тихо повідомила, що завтра в мене ранкова зміна, я щиро подумала, що це жарт. Сльози ще не встигли висохнути. Сиру землю на могилі тата ще не втрамбували. А ці… вже знайшли, ким його замінити.

З таким жорстоким цинізмом я ще не стикалася. Якби в ту мить мені під руку трапився Худаш, я б просто роздерла йому лице.

А від Влада — вже другий тиждень жодної звістки.
Я стукала в усі можливі двері, писала, дзвонила, шукала виходи через знайомих — марно.
Одна я просто не витягую цю лавину зобов’язань, що звалилися мені на плечі.
Я взагалі перестала розуміти, що відбувається.

Про татові борги після провалу його останнього фільму я знала. Але поки він був живий — ніхто не вимагав повернути гроші негайно. Тепер же нас із мамою стискають з усіх боків, мов у лещатах.
А ми — у такому стані, коли й дихати важко, не те що чинити опір. І вже точно не готові розплатитися.

Грошей на рахунках — на кілька тижнів нашого звичного життя. Не більше.

У виснажливому нервовому напруженні я ходжу гримеркою, від кута до кута.
Мої зйомки мали початися о сьомій ранку. Зараз майже одинадцята, але ніхто навіть не кличе на майданчик.
То світло не так поставили новому режисерові, то фон не той, то щось “ще уточнюють”.
Здається, з мене просто знущаються.

Не витримавши, я виходжу з гримерки — і мало не врізаюся у Влада, який кудись поспішає.

— Привіт, — вичавлюю я, і голос звучить тонко, майже пискляво.

Ми не бачилися чорт знає скільки, і, можливо, саме тому він здається мені ще більш чужим, ніж зазвичай.

— М-м-м… ну, привіт. У тебе щось важливе? — він коситься на годинник.

— Як сказати, — розтягую губи у мертвій подобі усмішки. — У мене помер батько. Режисер, який тут був головним. Може, чув?

— Ти збираєшся влаштовувати істерику? — запитує Худаш чухаючи щоку.

— Ні. Я хочу зрозуміти, що між нами відбувається.

— Ого, — він криво усміхається. — А в нас, виявляється, є якесь «ми»?

Та що це, в біса, таке?!

— Я… трохи вибита з колії, — шепочу. — Мабуть, тому й не розумію, що відбувається.
Ми можемо нормально поговорити? Як дорослі люди.

Влад озирається. Цілком серйозно прикидає, чи вписується розмова зі мною в його щільний графік. З огляду на те, що раніше я завжди була для нього в пріоритеті, це виглядає моторошно дивно.

— Ну добре, — нарешті каже він. — Давай поговоримо.

У важкому погляді Влада з’являється щось нове. Абсолютно не властиве йому раніше.

— Тут? Посеред коридору? — ковтаю. — Може, хоча б зайдемо до мене в гримерку?

На моє полегшення, він погоджується. Ледве помітно знизує плечима й багатозначно дивиться на двері, що зачиняються за його спиною.

Я заходжу першою й раптом зупиняюся, відчуваючи дивне, майже фізичне хвилювання.

— То що ти хотіла обговорити? — запитує він рівно.

Так багато всього, що я навіть не знаю, з чого почати. Тож обираю найменш вибухову тему.

— Мені поставили зміни.

— Я в курсі.

— На наступний день після похорону.

— Шоу має тривати, — відрізає він. — Тобі ж не потрібно пояснювати, Софіє.

— Я… я не впевнена, що зможу працювати, — прокашлююсь.

— Тоді переглянь свій контракт, — спокійно відповідає Влад. — Якщо потягнеш штрафні санкції — можеш і далі жаліти себе.

Я не вірю, що це каже він.
Його слова, інтонації, навіть паузи між фразами — все настільки не збігається з тим Владом, якого я знала, що реальність починає розповзатися.

— Це жорстоко, — хриплю.

— В акторок нелегка доля, — холодно повертає він мені мої ж слова.

— Схоже, раніше я просто не до кінця це усвідомлювала, — нервово всміхаюся.

— Але ж усвідомила, — він дивиться на годинник. — У тебе все?

— Ти не прийшов на похорон.

— Був зайнятий.

— Знаєш… — я запрокидую голову, дивлячись у стелю, з маніакальною впертістю стримуючи сльози. — Ми з мамою пережили справжнє пекло. А ти не відповів ні на один мій дзвінок.

— А що ти називаєш пеклом?

— Преса. Похорон. Злетілися, мов стерв’ятники… — мій голос тремтить. — Мені навіть із твоєї бухгалтерії прислали листа.

— Навіть? — Влад ледь помітно піднімає брову. — І що саме тебе здивувало? Твій батько був мені винен.

— Мій батько помер! — виривається в мене майже криком.

— Одне іншому не заважає, — байдуже знизує плечима.

І цей жест…
Наче останній поштовх.

Я в паніці воджу поглядом по глухих стінах гримерки.

— Тобто… я справді винна тобі ці гроші? — питаю тихо.

— Звісно, — спокійно відповідає Влад Худаш. — Я, знаєш, інколи займаюся благодійністю. Але що занадто—то не здраво.

— Зрозуміло… — шепочу, хоча мені не зрозуміло рівно нічого. Усередині здіймається паніка. — Я можу розраховувати на відстрочку? Ну, ми ж… ми ніби збиралися одружитися і…

— Хіба ти не планувала зі мною розійтися?

Що?! Звідки він знає? І що ще, чорт забирай, йому відомо?! Я різко трясу головою, намагаючись позбутися гулу в вухах.

— Н-ні.

— А, ну так, — він зітхає, зарившись пальцями в темне відросле волосся. — Тепер усе змінилося, правда? Дівчині, звиклій до розкішного життя, терміново потрібен новий спонсор? Барков на цю роль не тягне?

Земля під ногами починає плисти.

— Припини.

— Що саме — припинити?