Глава 4

Софія

Три тижні потому

— Я більше не можу! Все! Досить… — гарчить Поліна, з усієї сили грюкнувши кволими дверцятами вагончика, і падає в крісло. — Садист клятий!

— Що знову? — мляво питаю я.

— Та нічого нового! — вона хапає сумку, тремтячими руками дістає вейп і різко затягується, випускаючи пахучий пар у й без того задушливий простір. — Подивись, мене всю трясе від його придирок. Як у такому стані взагалі працювати?!

Я переводжу загальмований погляд на її руки — руки однієї з найяскравіших акторок останнього десятиліття.

— Йому все не так. Абсолютно все! Двадцять клятих дублів! Він знущається, Софіє? Ну скажи мені?!

— Без поняття. Мені особисто скаржитися нема на що.

Вона ніби не чує мене — або просто не потребує відповіді — і знову вибухає:

— Відпрацюєш вісімнадцятигодинний день, дочекаєшся вихідного — і що? Сидиш у кімнаті, бо в цій чортовій глушині навіть розслабитися ніде! Зв’язок — і той ледве ловить. Я взагалі не розумію, навіщо він вирішив знімати саме тут. Невже не знайшлося подібного селища ближче до цивілізації? Ну чого ти мовчиш? Тобі самій це все підходить?!

— Мені у вихідний хочеться лише виспатися, — спокійно відповідаю я. — І, на щастя, Ігор Давидович нам таку можливість дав. Тут тихо. Добре.

— Ну так, ну так… — фиркає Поліна. — Сказав би мені хтось ще місяць тому, що я ходитиму у вуличний душ…

Зйомки й справді відбуваються у віддаленому селі. Але на відміну від  Поліни, мені це навіть подобається. Я щиро рада вирватися з міста — подалі від людей, яким ніяково дивитися в очі, подалі від усього мого звичного й водночас чужого життя. Тут я відпочиваю. І, можливо, якби не цей поспіхом організований виїзд, я б просто не витримала того, що сталося в ложі. Я вийшла з неї, мов із пожежі — обпалена.

Якщо більшість людей тут мріє якнайшвидше повернутися до цивілізації, то я чекаю цього з жахом. Удома на мене чатують проблеми — одна складніша за іншу. В одному місті з Худашем мені тісно. Жити з постійним усвідомленням, що ми можемо зіткнутися будь-якої миті, — нестерпно. Ми так впливаємо одне на одного, що наші зустрічі можуть бути просто небезпечними.

— Слухай, Поліно, тут же лишилося всього два тижні. Потерпи.

— А куди я подінуся з підводного човна? — фиркає вона після чергової лютої затяжки. — А ти, дивлюсь, у цього диявола в улюбленицях.

— Та скажеш теж.

Я затягую шнурки на рюкзачку, підводжуся, розминаючи м’язи:

— Піду я. Завтра складний день.

— Ні, ну от усе купила, усе! А хліб… хліб, зараза така, забула. Найпотрібніше — і забула. Ну як так, га? Як завжди… — вигукує Марія Іллівна, моя квартирна господиня, щойно я встигаю переступити поріг.

Хто б міг подумати, що я так полюблю тихе сільське життя? Вимушене перебування в селі зовсім не тисне — навпаки, заспокоює. Мені щиро подобається ця маленька спальня, де я проводжу ті кілька годин на добу, коли не зайнята на зйомках.

За вікном — ромашкове поле, а зранку простір наповнює гучний пташиний спів, який будить краще за будь-який будильник.

— Я збігаю по хліб, — пропоную я, і господиня з полегшенням зітхає.

— Збігай, Софійко, дитино, поки не стемніло. А я тим часом борщ підігрію. Пам’ятаєш, де в нас магазин? Одразу за школою.

Я запевняю, що, звісно, пам’ятаю, засовую ноги в балетки, накидаю сумку на плече й хутко вислизаю у двір.

У магазині, де можна купити все — від продуктів до будівельних сумішей, — я стою біля каси й спокійно чекаю, поки місцеві кумоньки діляться одна з одною свіжими новинами. День хилиться до вечора, їм, схоже, нікуди не квапиться. Та й мені, якщо чесно, теж.

— Зірка, зірка, актриска-барбариска! — дражнить мене дівчисько, племінниця режисера, поки я намагаюся відповісти на повідомлення від Дарки.

— Маринко, відчепися, — бурмочу, не зводячи очей з екрана.

І в ту ж мить хтось вихоплює телефон у мене з рук.

— Гей! — я навіть не встигаю зрозуміти, що сталося, як хлопчак років дев’яти вже мчить геть по сільській дорозі між хатами, здіймаючи куряву. — Стій! Віддай негайно!

Я зриваюся з місця й лечу слідом, проклинаючи і зйомки, і село, і власну довірливість. Оббігаю бабцю з відром, ледь не перечіпаюся через курку, яка вирішила перебігти дорогу саме зараз, і, не вписавшись у поворот біля старої клуні, з усієї сили врізаюся в когось.

У щось.

Точніше — в когось дуже високого, міцного.

Світ на секунду захитався. Мене ловлять за плечі ще до того, як я встигаю впасти.

— Ти завжди так знайомишся? — низький голос звучить майже з усмішкою.

Підіймаю очі — і завмираю. Переді мною стоїть хлопець у потертій футболці, з трохи розпатланим темним волоссям і поглядом, у якому більше цікавості, ніж здивування. Його руки теплі й надійні, а пахне від нього — сонцем й сіном.

— Це… не знайомство, — видихаю я, намагаючись повернути рівновагу. — Це погоня. У мене вкрали телефон.

Він озирається в той бік, куди зник хлопчак, і криво всміхається.

— А, то це Женька. Не переживай, він далеко не втече.

— Ви всі тут так розважаєтеся? — фиркаю я.

— Тільки коли приїжджають актриси з міста, — відповідає він спокійно. — Я, до речі, Гліб.

Він простягає руку.
Я дивлюся на неї секунду довше, ніж треба, перш ніж потиснути.

— Софія… — кажу і чомусь усміхаюся. — Схоже, без вас мені не впоратися.

— Не хвилюйся, — його погляд ковзає по мені з легкою іронією. — У нашому селі своїх не кидають. Навіть якщо вони з міста.

Женька, побачивши, що очікуваної реакції від мене не буде, сам тицькає мені телефон у руку й одразу ж втрачає до мене будь-який інтерес. За мить він уже зникає за рогом, ніби й не було цієї погоні.

Я машинально стискаю телефон, а потім знову кидаю погляд на хлопця.

Він дивиться на мене коротко, байдуже — так, ніби я лише випадковий епізод у його дні, — і неквапливо рушає далі сільською вулицею.