Глава 7

Зірка

І мить вирішує більше, ніж рік.

Дорога до потрібної мені лікарні через затори розтягується майже на  годину. З мамою тримаємо зв’язок у месенджерах. З останніх новин — потрібна операція, але тато в такому стані, що може не пережити наркоз. З хвилини на хвилину збирається лікарський консиліум.

Не дивно.
Ніхто не хоче брати на себе відповідальність за життя людини такого рівня публічності. Тато — народне надбання, а отже…

— Далі їхати не можу, — каже водій, впершись бампером у шлагбаум.

Я швидко вискакую з машини й біжу — сама не знаю куди. Лікарняне містечко величезне, я тут ніколи не була, з десятком однакових корпусів. У який бік? Де він?

І саме тоді я ловлю себе на думці, що багато віддала б за те, аби поруч зараз був Влад. Його вміння розрулювати будь-які проблеми стало б неоціненним. Я виснажена останніми новинами майже в нуль, а він… він завжди був ураганом чистої енергії, в центрі якого мені чомусь було спокійно.

Нарешті знаходжу потрібний корпус. Це неважко — довкола нього скупчилася щільна юрба журналістів. Я навіть сумніваюся, що це законно. Чому їх не розігнали? Для цього ж напевно є якісь статті, постанови… не знаю.

Я пробираюся крізь натовп, відбиваючись від мікрофонів, що лізуть просто в обличчя, і вимог прокоментувати ситуацію, що сиплються з усіх боків. Якби тут був Влад — він би такого не допустив.

А Барков… Барков навіть не запропонував допомогти. Мені довелося залишити машину посеред дороги, бо руки трусилися так, що я не ладна була тримати кермо.

Та байдуже. Я подумаю про це потім.

Мама зустрічає мене біля дверей реанімації. Ця картина назавжди врізається мені в пам’ять. Порожній білий коридор. І вона — у яскравому світлі ламп підвісної стелі, ніби в центрі драматичного моноспектаклю.

Дивлячись на неї, я раптом дуже виразно розумію, наскільки люди загалом самотні.
Стільки навколо друзів, знайомих, родичів, прихлебателів — і де вони всі тепер?

Мама тримається ще кілька хвилин. Саме тримається — так, як тримаються люди, мозок  ще не прийняв реальність, але вже надіслав імпульс тілу.

Вона стоїть надто рівно, стискаючи ручку сумки так, ніби боїться її впустити і впасти разом із нею. Погляд ковзає повз мене — кудись у білу порожнечу коридору.

— Він… — вона ковтає. — Він просто просто не впорався з керуванням… Надто слизько…

Голос зривається.

— Казала ж йому, залишитися вдома, — швидко говорить вона, ніби повторює завчену роль, щоб не дати собі зупинитися. — Слизько було… Він не встиг…

Вона різко замовкає. Дихає частіше.

— Софіє, — шепоче. — Я ж просила його бути обережним. Він завжди швидко їздить…

Коридором прокочується візок. Десь лунає коротка команда. Життя лікарні рухається рівно й байдуже, не зважаючи на те, що для нас щойно все зупинилося.

— Його так принесли… — додає мама вже ледь чутно. — У крові. Куртка розірвана… Я не одразу зрозуміла, що це він.

І тоді її ноги підкошуються.

Я встигаю підхопити її —  інстинктивно. Вона вся м’якне в моїх руках, ніби в ній раптом зник каркас.

— Мам, дивись на мене, — кажу рівно, майже наказово. — Дихай. Повільно. Один. Два.

Вона хапає повітря, тремтячи, впирається лобом мені в плече.

— Це ж так безглуздо… — її голос ламається. — А я ж відчувала… Мені наснився той сон, а він лише посміявся…

Я стискаю її міцніше.  Хоч сама відчуваю, як сльози душать твердою грудкою.

— Послухай мене, — кажу я, змушуючи голос бути твердим. — Зараз я тут. Добре? Я з тобою.

Вона плаче вже не стримуючись.

Ми з мамою ще не встигаємо відійти від дверей реанімації, як коридор починає наповнюватися людьми.

— Пані Оксано, будь ласка, прокоментуйте ситуацію.
— Це правда, що ваш чоловік сів за кермо в нетверезому стані?
— Чи відомо вам щось про іншого водія?

Мікрофон з’являється просто перед маминим обличчям — надто близько, майже торкається губ. Я інстинктивно відступаю, прикриваю маму плечем.

— Перепрошую, — кажу тихо. — Тут лікарня. Ви не маєте права…

— Глядачі мають право знати, — перебиває чоловік у темному пальті. — Ваш батько — публічна особа. Відомий режисер…

— Він мій батько, — різко обриваю я. — Майте повагу.

У відповідь — спалахи. Фотоапарати тріскають, як сухі гілки. Хтось вмикає камеру на телефоні, хтось уже говорить у прямому ефірі.

— Чи підтверджуєте ви інформацію про критичний стан?
— Кажуть, його позбавили водійського посвідчення через несплачений штраф…
— Це правда, що лікарі не дають жодних гарантій?

— Замовкніть! — зривається в мені лють. — Вам не соромно?!

Крик виходить надто гучним. Натовп на мить завмирає, але мій випад нікого не лякає. Камери все так же націлені на нас з мамою. Стерв’ятники причаїлися і чекають, що буде далі.

— Софіє, будь ласка, — втручається жінка в білому халаті, — ми вже викликали охорону…

— Запізно, — відповідає хтось за камерою. — Новина вже пішла.

Я відчуваю, як у маминих пальцях зникає сила. Вона тремтить, наче зараз знову впаде. Я притискаю її до себе ще міцніше.

— Ви знімаєте людину, яка щойно ледь не втратила чоловіка, — кажу рівно, дивлячись просто в об’єктив. — Якщо в когось із вас є бодай крихта совісті — ви це зараз вимкнете.

— Це емоції, — знизує плечима репортер. — Але люди хочуть коментарів.

— Люди хочуть видовищ, — відповідаю. — А я хочу, щоб ви пішли.

Охорона нарешті з’являється — двоє чоловіків у формі стають між нами й натовпом. Журналісти ще щось кричать услід, хтось намагається зловити кадр з-за плеча.

Коли коридор нарешті спорожнів, мама притискається до мене всією вагою.

— Вони… як хижаки, — шепоче вона. — Вони ж навіть не люди…

— А Владу ти дзвонила? — тихо питаю я.

— М-м-м… ні, — мама торкається кінчиками пальців припухлих повік, ніби намагається втримати сльози. — А треба було, так, Софіє?