Глава 5

Зірка

Ти вже чуєш: усе, що тримаєш,  затиснуте пальцями… та вислизає.

Я прокидаюся раніше за будильник — від відчуття, що в кімнаті надто світло. Сіра зимова смуга повільно повзе по стелі, впирається в карниз, ковзає вниз, до узголів’я ліжка. Барков спить на животі, відкинувши руку на мою подушку, ніби навіть уві сні боїться, що я втечу.

Я лежу нерухомо, прислухаючись до його рівного дихання, а потім обережно повертаю голову й дозволяю собі кілька секунд просто дивитися.

Волосся скуйовджене, на щоці залишився слід від подушки. У такі миті я кохаю його ще дужче — і це лякає. Бо саме зараз він виглядає не всесильною зіркою і не людиною, що роздирає мене ревнощами, а просто чоловіком, який спить так, ніби світ нічого від нього не вимагає.

Було б значно легше, якби я могла його ненавидіти.

Я тихо зітхаю й відкидаю ковдру. Холод одразу торкається шкіри, нагадуючи про втому, що за ніч так і не відступила. Та порожнеча, з якою я засинала, нікуди не зникла — лише згорнулася клубком під серцем і терпляче чекає, коли я знову почну рухатися.

Я обережно встаю з ліжка, намагаючись не розбудити його. Марно. Барков одразу ворушиться.

— Соф… — бурмотить він крізь сон. — Ти куди?

— Хочу мамі зателефонувати, — відповідаю тихо. — Вибачитися, що так рано пішла вчора.

— Блін, — зітхає він. — Зараз зависнеш на телефоні мінімум на годину. Звари мені каву спочатку.

Я мовчки підіймаюся, натягую халат і босоніж іду на кухню. Плитка холодна, кававарка шумить занадто голосно, ніби не вписується в цю ранкову тишу.

Телефон на стільниці вже миготить сповіщеннями: знімальний чат, повідомлення від адміністратора, пропущений від мами за ніч.

Я не відкриваю жодного.

Кавоварка допльовує останню порцію з роздратованим шипінням. Я ставлю чашку на тацю, машинально додаю цукор — два, як він любить, — і на мить завмираю, стежачи, як темна поверхня кави ледь коливається. Руки трохи тремтять. Не знаю, чи то від холоду, чи від недосипу.

— Ну що там? — долинає з кімнати. — Ти вже?

— Так, — відгукуюся. — Зараз.

Я несу каву до спальні. Барков уже сидить на ліжку, спершись спиною на узголів’я, з телефоном у руці. Горизонтально. Звісно.

— Тримай.

Він бере чашку, навіть не підводячи на мене погляду. Робить перший ковток — і лише тоді дивиться.

— Знову нічого не їси?

— Потім, — коротко відповідаю.

— У тебе це «потім» ніколи не настає.

Він вимовляє це без злості. Навіть майже турботливо.
І саме це чомусь дратує найбільше.

— У мене через півтори години репетиція на майданчику, — брешу, дивлячись кудись повз нього. — Якщо зараз не виїду, запізнюся.

— Заїдеш увечері? — питає він, надто швидко. Наче боїться відповіді.

— Не знаю. Побачимо, як піде день.

Він хмикає, але не відповідає. Знову бере чашку, робить ще ковток.

— Ти знову напружена, — каже він, сьорбаючи. — Це через те, що було вчора?

— Ні, — відповідаю занадто швидко.

— Соф…

— Тьомо, у мене правда немає на це часу, — перебиваю. — Мене чекають на майданчику.

Він дивиться уважніше. Так, як уміє лише він — ніби сканує, вичікуючи, де саме я дала слабину.

— Ти ж знаєш, я не люблю, коли ти втікаєш від розмови, — м’яко каже він. — Ми ж можемо просто поговорити.

Я всміхаюся — куточками губ, обережно, майже вибачливо. Так усміхаються люди, яким боляче, але вже немає сил пояснювати чому.

— Поговоримо іншим разом.

Він ніби хоче додати щось іще, але не встигає. Я вже беру сумку, поспіхом взуваюся, перевіряю ключі в кишені. Серце починає битися рівніше, щойно рухи стають механічними.

— Напишеш? — долітає мені вслід.

— Якщо буде хвилина.

Біля дверей я озираюся востаннє. Барков стоїть посеред кімнати з чашкою в руках — трохи розгублений, ніби так і не встиг прокинутися остаточно. На мить у мені ворушиться бажання повернутися. Сказати щось тепле. Але я не повертаюся.

Я виходжу з під’їзду — і мороз одразу ріже легені. Повітря свіже, різке, аж дзвенить. Нічний сніг устиг підтанути, а під ранок його знову скувало холодом. Тепер усе навколо вкрите тонкою, підступною кіркою льоду.

Двір здається надто чистим.
Нереально гладким.

Я обережно ступаю вперед — і підошва ковзає. Серце сіпається. Інстинктивно завмираю, повільно видихаю, втупившись у землю під ногами. Асфальт блищить, наче хтось покрив його лаком. Калюжі, ще вчора темні й м’які, тепер тверді, мов скло.

Машина стоїть біля бордюра, припорошена світлим інеєм. Скло затягнуте білою паволокою, дзеркала вкриті крижаними наростами. Я йду до неї дрібними кроками, напружуючи кожен м’яз, боячись необережного руху.

Десь поряд клацають дверцята — хтось ізранку лається, проклинаючи зиму. Запускається двигун із глухим, невдоволеним риком. Колеса прокручуються на місці, ковзають, не знаходячи опори.

Двигун прогрівається, панель спалахує знайомими вогниками. Я знімаю машину з ручника — і вона ледь помітно здригається, ніби теж відчуває лід під колесами.

Я плавно рушаю з місця, ковзаючи двором, як по тонкому склу.

Я їду, майже не розбираючи дороги.
Руки самі тримають кермо, ноги натискають на педалі — машинально, ніби я вже проїжджала цим маршрутом сотні разів. Думки пливуть і плутаються, ковзають, як колеса по льоду.

Я просто їхала. Мала вихідний і цілком могла б провалятися вдома хоч увесь день, але сьогодні присутність Баркова не тішила. Я відчувала: якби залишилася, ми знову посварилися б, бо образа на нього так і не зникла.

Тому я вирішила випити кави в «Копальні», а потім заїхати до дівчат у салон. Доглядові процедури для шкіри й волосся ніколи не бувають зайвими, коли годинами стоїш на морозі або живеш під пекучими світловими софітами.

Світлофори змінюють кольори. Перехрестя зливаються в одне. Місто пропливає повз, немов декорація, що повільно від’їжджає назад.