Глава 3

Меценат

Вона — світло, що звикло сліпити,
він — тінь, що давно навчилась хотіти.
І між ними — не кохання, а угода,
де кожен отримує рівно стільки,
скільки готовий віддати свободи.

Прохання Софії сфотографуватися викликає в мене внутрішній дискомфорт. Але відмовити їй я не здатен. Пів року сповідую целібат, бо для спадкоємної принцеси Юрчаків секс до шлюбу — табу. А задовольняти власні потреби з кимось іншим, як виявилося, стало табу для мене самого. Усвідомлення цього в певний момент стало неприємним відкриттям.

Не поспішати? Добре. Зробити фото? Куди дивитися, куди усміхатися?

Я б подумав, що зовсім утратив інстинкти, якби так виразно не відчував напругу в тілі.

Стиснувши щелепи, стаю Софії за спину. Одну долоню кладу їй на підтягнутий живіт, іншою обхоплюю лікоть. Вона без жодних підказок займає вигідну позу й сяйливо усміхається. Софія з дитинства блищала на червоних доріжках поруч із батьками, і вміння добре виглядати в кадрі — така сама її природна здатність, як і вміння непомітно керувати мною.

Погляд ковзає вниз. Майже піддавшись імпульсу, відкидаю її волосся через плече, пальцями рухаючись від ліктя до тонкої, граційної шиї. В голові паморочиться. Її знайомий аромат і сам факт того, що тепер я можу торкатися її без заборон і застережень. В інший час мені доводиться тримати дистанцію. А тут вона сама її скасувала.

Я ковтаю. Під моїми пальцями пробігає хвиля її мурашок. Бажання з’ясувати, де вони з’являються ще, стискає живіт. Навіть у підлітковому віці я не був так зациклений на близькості, як тепер — у свої тридцять сім.

…Її запаху стає більше. Значно більше.

Софія тремтить — і цим лише підтверджує: її чуттєвість цілком виправдовує мої очікування. Можливо, навіть перевершує їх. Вона важко ковтає й повільно, майже неприродно повільно, ніби шия не слухається, повертається до мене впівоберта.

Її м’які, повні губи злегка тремтять. У ній немає нічого штучного. Але саме такі дівчата, як вона, стають еталоном для сотень інших, які потім ідуть до пластичних хірургів у пошуках тієї ж магії.

Я просто не можу уявити її скандальною. Або грубою. Вона — досконалість.
І вона — моя. Від носків черевичок й до самих кінчиків волосся.

Обожнюю, коли вона взуває підбори. В голові одразу зринає образ:її ноги в них лежать у мене на плечах.

Софія м’яко вислизає з моїх обіймів — ненав’язливо даючи зрозуміти, що фотосесія завершена. Я кліпаю. Вона відводить погляд, ніяково копирсається  у сумочці, дістає телефон і з ледь помітно натягнутою усмішкою запитує:

— Опублікую ексклюзив. Ти не проти?

— І тобі не шкода відбирати хліб у жовтих писак?

— Анітрохи.

Я відповідаю усмішкою.

— Жорстока.

— То ти не проти?

— Ні. Тільки відмітиш мене?

Вона дивиться на мене дивно — уважно, затримуючи погляд.

— Так. Звісно.

— Що тебе здивувало в моєму проханні? — запитую, забираючи з таці офіціанта два келихи. Шампанське тут чудове.

— Просто… я не думала, що тобі це може бути цікаво.

— Відмітка на твоєму фото? Чому?

— Бо ти не викладаєш особисте.

— А ти, виходить, стежиш за моєю сторінкою?

Софія відпиває шампанського й, серйозно дивлячись на мене, запитує:

— А ти — ні?

Чорт. Ні.

Я все ж таки бізнесмен. На подібні дрібниці в мене просто немає часу.

— Віддаю перевагу особистому контакту, — кажу, залишаючи їй можливість самій вирішувати, що саме я маю на увазі.

Судячи з легкого рум’янцю на її щоках, мої думки Софія зчитує правильно.

— Мабуть, нам краще повернутися за стіл.

Я слухняно супроводжую наречену до столика: гості вже розсілися, а ведучий узяв до рук мікрофон. Я не великий прихильник таких зібрань. Коли я лише починав свій шлях, жоден із присутніх тут снобів не простягнув би мені руки. І я цього не забув — навіть тепер, коли багато що змінилося.

Хтось скаже, що мною керують комплекси. Я називаю це хорошою пам’яттю. А хороша пам’ять — річ корисна. Вона не дає розслабитися. Усвідомлення того, що з кола обраних тебе виштовхнуть варто лише оступитися, тримає в тонусі. Та й узагалі, у нашій справі надто відриватися від землі — собі дорожче.

Історія мого майбутнього тестя — зайве тому підтвердження. Юрчак став разюче неактуальним. Не встиг за стрімко змінюваною дійсністю. Заматерів — і сам не помітив, коли його почали відтісняти молодші й сміливіші. .

Між тостами я займаюся тим, що репощу у себе сториз Софії. Зі стриманим задоволенням відзначаю: вона обрала, мабуть, найінтимніший кадр. На ньому я виглядаю… так, загалом, саме тим, ким і є — безнадійно закоханим у цю дівчину ідіотом.

Софія теж раз у раз поглядає на телефон. Той без упину дзюрчить сповіщеннями, і щось у виразі її обличчя підказує: жодної радості побачене їй не приносить.

— Як учорашні зйомки? — питаю. — Погода у вас була пекельна.

— Ага, — киває вона, перевертаючи айфон екраном донизу.

— Змерзла? — хмурюся.

— Так. Це було… — Софія замовкає, добираючи  слова, — виснажливо.

— Ти чудово впоралася.

— Справді? — вона світлішає. — Ти бачив?

— Бачив. Скільки ти скинула заради ролі?

— П’ять кілограмів.

Ця цифра мене вибиває з рівноваги.  І спокуса зробити з Софії домогосподарку раптом стає просто нестерпною.

Я знав про акторські амбіції Софії з самого початку. І я ляжу кістками, щоб допомогти їй у цьому.  Моя жінка матиме все, чого забажає.

— Утім, я вирішив, що з тебе досить. Дванадцять дублів у мінус сімнадцять. Я не хочу, щоб моя майбутня дружина відморозила свою симпатичну дупцю.

— В акторок нелегка доля, — знизує плечима Софія. — Ти ще маєш час передумати, — кидає на мене косий погляд з-під довгих вигнутих вій.

— Про що саме? — зависаю я, як ідіот.

— Про наш шлюб.