Глава 2

Зірка

Я  м’яко вислизаю з  обіймів Влада — ненав’язливо даючи зрозуміти, що фотосесія завершена. Він дивиться на мене, а я відводжу погляд, ніяково копирсаюся  у сумочці, дістаю телефон і з ледь помітно натягнутою усмішкою запитую:

— Опублікую ексклюзив. Ти не проти?

— І тобі не шкода відбирати хліб у жовтих писак?

— Анітрохи.

Відповідає з усмішкою.

— Жорстока.

Я відпиваю шампанського і задумливо кажу:

— Мабуть, нам краще повернутися за стіл.

Він слухняно супроводжує мене до столика: гості вже розсілися, а ведучий узяв до рук мікрофон. Я раз у раз поглядає на телефон. Той без упину дзюрчить сповіщеннями, і  жодної радості побачене мені не приносить.

— Як учорашні зйомки? — питає. — Погода у вас була пекельна.

— Ага, — киваю, перевертаючи айфон екраном донизу.

— Змерзла? — хмуриіться.

— Так. Це було… —  замовкаю, добираючи  слова, — виснажливо.

— Ти чудово впоралася.

— Справді?

— Утім, я вирішив, що з тебе досить. Дванадцять дублів на холоді. Я не хочу, щоб моя майбутня дружина відморозила свою симпатичну дупцю.

— В акторок нелегка доля, — знизую плечима. — Ти ще маєш час передумати, — кидає на мене косий погляд з-під довгих вигнутих вій.

— Про що саме? — зависає він, як ідіот.

— Про наш шлюб.

— Ні, Софіє. Я не передумаю.

— Може, потанцюємо? — раптом пропонує він.

— Чому б і ні, — відповідаю, підіймаючись.

На танцполі вже кружляє кілька пар. Ми повільно рухаємося на місці, майже топчемося, як підлітки на шкільній дискотеці. І це дивовижно… добре. Несподівано приємно.

Руку, що лежить вище, переміщую їй на шию, обережно масажуючи напружені хребці. Ловлю її трохи розфокусований погляд — і тоді вона ледь чутно стогне. Цей звук проходить крізь мене електричним розрядом. Якщо я негайно не переключуся, мені кінець.

Облизавши пересохли губи, уже зовсім не своїм голосом питаю:

— Ти знаєш, що завтра в тебе вихідний?

— М-м-м… Так. Тобі це не подобається? — вона закушує рожеву губу.

— Зважаючи на те, що це я складав твій графік? — іронічно підіймаю брову.

— Ти?.. — очі Софії округлюються. — П-пробач. Я думала, це тато.

— Неважливо, — кажу. — Уже придумала, чим займешся?

— Н-нi.

— У мене є кілька ідей, — хмикаю я, хоча мій власний день розписаний похвилинно.

— М-м-м… Давай завтра зідзвонимось? Я поки навіть не уявляю, о котрій прокинуся.

—Жодних проблем, адже спати ти будеш біля мене.  Ходімо.

Від цих слів Худаша в мене серце підскакує кудись до горла, а у скронях починає глухо гупати.

— Ні, не треба. Бувай! — лепечу я, але він вже відчиняє дверцята свого джипа.

Струснувши сльозу, що скотилася щокою, я підіймаюся на потрібний поверх. Вставляю ключ у замок — і ледь не перечіплююся через  поріг.

— Ну що, повеселимося? — гмикає Влад, розвертаючи мене до себе.

Гірко схлипую — так, ніби визнаю повну капітуляцію. Влад пригортає мене ще дужче. Тишу розрізають лише наше дихання й поцілунки.

— Я бачила, як ти розважаєшся  зі своїми повіями.

— Та годі, — фиркає він, тягнучи мене за руку. — Нормальні дівчата.

— То, може, ще не пізно до них повернутися? — спалахую я, як сірник.

— Та припини, — шепоче Худаш і засипає моє обличчя поцілунками.

Моє обурення тане в його поцілунках. Я заводжуся до межі — здається, ще мить, і саме цієї ночі зі мною нарешті станеться те саме.
Той політ. Той солодкий трепет у кінцівках. Те перехоплення подиху, про яке жінки розповідають одна одній, млосно закочуючи очі, ніби діляться таємницею, доступною лише обраним.

Але… ні.
Нічого не стається.

Знову Худаш нишпорить по моєму тілу руками — так, ніби шукає ключі, які сам же й загубив. Ліпить долоні куди попало, обмацує поспіхом, кілька разів цілує в шию і… о Боже… запускає мокрий язик у вухо.

Не знаю, якої реакції він чекає, але з мене виходить лише кілька тихих стогонів — радше з ввічливості, аби він геть не засмутився. І я мало не зітхаю з полегшенням, коли він нарешті злазить із мене й важко відсапується, вмостившись поруч.

— Зараз переведу подих і на друге  коло підемо, — втомлено обіцяє він.

— Ні вже, — бурчу я. — Я в душ і спати. Сил немає.

Я кутаюся в простирадло. Коли повертаюся, Худаш уже спить, обхопивши мою подушку обома руками. Лягаю поруч, підкладаючи долоні під щоку.

Втома притискає до ліжка, але сон не йде.  Кручуся з боку на бік. Чи не занадто легко я його пробачила? Не знаю.

Мені важливо, щоб він був поруч.
Він потрібен мені. Нам. Батькові кредитори буквально тримають нас за горло. І єдиний, хто може нас врятувати — Влад. Я знаю, що він далеко не святий. Не приховує того, що зраджує мені, але я кожного разу пробачаю його.

Та щоразу, впускаючи його до ліжка після чергової сварки, я відчуваю глуху порожнечу — таку, що віддається десь під ребрами.
Наче зраджую  саму себе.

Але й накопичувати ці образи — теж так собі ідея. Вони лише дряпають зсередини, ріжуть по краях, залишають невидимі синці там, де мав би бути спокій.

Я лежу поряд із ним, слухаю його рівне, безтурботне дихання — і вперше відчуваю, що ми дихаємо в різні боки.
Я заплющую очі, намагаючись упіймати хоч клапоть тепла.
Але ніч усе одно холодніша за його обійми.