Глава 2

Софія

Телефон у руках вже миготить сповіщеннями: знімальний чат, повідомлення від адміністратора, пропущений від мами.

Я не відкриваю жодного.

Він дивиться уважніше. Так, як уміє лише він — ніби сканує, вичікуючи, де саме я дала слабину.

— Ти ж знаєш, я не люблю, коли ти втікаєш від розмови, — твердо каже він. — Ми ж можемо просто поговорити.

Я всміхаюся — куточками губ, обережно, майже вибачливо. Так усміхаються люди, яким боляче, але вже немає сил пояснювати чому.

— Нам немає про що говорити.

Біля дверей я озираюся востаннє. Влад стоїть посеред кімнати з келихом в руках — трохи розгублений, ніби так і не встиг оговтатись остаточно.

Я виходжу надвір — повітря свіже, різке, аж дзвенить. Машина стоїть біля бордюра, мокра від  дощу. Двигун прогрівається, панель спалахує знайомими вогниками. Я знімаю машину з ручника — і вона ледь помітно здригається. Я плавно рушаю з місця, ковзаючи мокрою бруківкою, як по тонкому склу.

Я їду, майже не розбираючи дороги.
Руки самі тримають кермо, ноги натискають на педалі — машинально,  я вже проїжджала цим маршрутом сотні разів. Думки пливуть і плутаються, ковзають, як колеса по льоду.

Світлофори змінюють кольори. Перехрестя зливаються в одне. Місто пропливає повз, немов декорація, що повільно від’їжджає назад.

Ратуша вугулькує із-за рогу і я, хоч бачила її сотні разів, мимоволі затримую на ній погляд.

Із салону автомобіля брама виглядає інакше —  обрізаною рамкою лобового скла. Темний камінь насувається повільно, ніби рухається назустріч, а не навпаки. Арка виростає з туману й вихлопних газів, ховаючи верх у сірому небі.  Я пригальмовую. І саме в цю мить бачу вогні.

Червоні. Сині. Вони не пасуть до майже середньовічної атмосфери старого міста.

Вони спалахують між будинками, ріжуть очі, відбиваються в  заледенілому асфальті. Миготіння швидкої. Поліцейські маячки. Купка машин, що стоять  хаотично, і люди.

Їх небагато — але достатньо, щоб дорога звузилася. Хтось стоїть, хтось знімає на телефон, хтось просто завмер, обійнявши себе руками.

Я збавляю швидкість майже до нуля.

Аварія, — зринає суха беземоційна думка.

Сирена витягує довгий, тягучий звук. Він проходить крізь мене, чіпляється десь під грудьми, застрягає.

Я чомусь зупиняюся. Рух не перекритий, можна їхати далі, та свідомість працює дивно: на мить я уявляю себе на місці потерпілого. Дорога не пробачає неуважності й безрозсудства — вона завжди бере своє.

Крізь лобове скло бачу ноші. Білий покрив. Різкий, відточений жест медика. Чиюсь руку, що безпорадно звисає.

І ще — журналістів. Камери. Мікрофони. Вони виникають немов із повітря, блимають об’єктивами, шепочуться, швидко говорять по телефону. Поліція відтісняє натовп, намагаючись відгородити чужий біль від сторонніх очей.

У скронях починає гупати — глухо й наполегливо.
Щось тут не так.

Так, завжди знайдуться охочі похайпувати на чужому горі. Але телевізійники не приїжджають на пересічну автопригоду.

Ця думка приходить ще до того, як я встигаю злякатися.
Ще до того, як помічаю знайомий силует автомобіля й під’їжджаю досить близько, аби розгледіти номери.

Я стискаю кермо так сильно, що ниють пальці.

Вистрибую з машини, навіть не зачинивши дверцята. Вони лишаються відчиненими, двигун тихо бурчить, але мені байдуже. Ноги ковзають по льоду, я ледь не падаю, вчепившись рукою в чиюсь куртку, бурмочу вибачення — і знову біжу.

— Обережно! — кричить хтось услід.

Я не обережна.
Я поспішаю.

Під ногами слизько, асфальт блищить, мов залитий склом. Я бачу карету швидкої — світло з її розчахнутої пащі різко б’є по очах. Дверцята прочинені. Усередині метушаться люди в темно-червоних куртках. Чую уривки фраз, які не складаються в сенс.

— …тиск падає…
— …швидше, будь ласка…
— …обережно, перелом…

— Пропустіть! — мій голос виходить надто високим, майже чужим. — Пропустіть, будь ласка!

Хтось намагається мене зупинити, але я вириваюся. Серце калатає так, ніби зараз вискочить із грудей. Я підбігаю ближче — і в цей момент бачу його.

Білий покрив зсунувся рівно настільки, щоб оголити обличчя.

Сиве волосся, розпатлане й мокре. Знайомий високий лоб. Риси, які я знаю напам’ять , упізнаю навіть у напівтемряві, навіть перекреслені кров’ю й брудом.

— Тату… — з мене виривається ледве чутно.

Не вірю власним очам. Цього не може бути!

Я роблю ще крок — і ноги зраджують. Хапаюся за край нош. Долоні липнуть до холодного металу.

— Це мій тато, — кажу вже голосніше, задихаючись. — Це мій батько.

Медик дивиться на мене уважно, швидко, оцінювально — так дивляться на перешкоди, а не на людей.

— Ви родичка?
— Так. Так, я донька.

— Ми зараз веземо його в лікарню. Стан важкий.

Важкий.
Слово зависає в повітрі, не падає, не має ваги — ніби його ще можна повернути назад і ця жахлива реальність відступить.

— Він… він живий? — запитую я.

Мить тиші тягнеться вічністю.

— Живий, — нарешті відповідає медик. — Але нам треба їхати. Негайно.

Дверцята швидкої зачиняються різким, остаточним ударом. Хтось відштовхує мене на крок назад. Сирена різко розтинає повітря, проходить крізь мене, як ніж.

Я залишаюся стояти посеред дороги, дивлячись услід кареті, що повільно, важко рушає з місця.

І тільки тепер до мене доходить.

Моя здогадка була правильною.
У цю аварію потрапив мій батько.

Я повертаюся до машини і  тягнуся до сумки на  сидінні, кілька разів обмацуючи її дно, перш ніж усвідомлюю: телефон десь під курткою. Пальці тремтять так, що я ледве з першої спроби розблоковую екран.

У голові дзвенить.
Телефон вібрує. Повідомлення. Ще одне. І ще.

Це мама.   І  серце ніби зривається вниз, ближче до шлунка. Відчуття таке, ніби хтось різко витягнув повітря з легень. Я притискаю долоню до горла, ніби це може допомогти вдихнути.