Глава 1

Зірка

Крик «Мотор!» губиться у вітрі.
Я піднімаю підборіддя, ловлю світло й роблю крок уперед.

Камінь під ногами слизький. Вітер пробирає до кісток, та я змушую себе зосередитися на світлі прожектора. Я ж на знімальному майданчику — тут немає місця особистому. Тут ти вже не належиш собі.

Усе, що маю, покладено на вівтар мистецтва.

— Софія, швидше! — гукає з-під світлової установки костюмерка Рита. — Не стій на протязі,  геть зудубієш.

Та я не чую її — погляд тягне до батька. Він сидить біля монітора, згорблений, з промерзлими пальцями на пультах, але пильний, як завжди. Мій тато. Культовий режисер львівського артхаусу, володар трьох старих «Золотих Дзиґ» і незліченних амбіцій. Він дивиться на знятий дубль і… задоволений? Невже?

Дуже хочеться в це вірити.

На вулиці мінус сімнадцять. Ми знімали сцени при брамі старого закинутого костелу, вітром з гір продуває так, що аж суглоби ниють. Костюм початку ХХ століття, відтворений до найменших деталей, красивий — і так само безсилий перед холодом.

Дванадцять дублів. Я більше не відчуваю ні пальців рук, ні ніг. Артхаус — не блокбастер, тут кожна гривня на рахунку, і ніхто не переносить зміну, навіть коли погода як на Водохреще.

— Ти шо, примерзла? — сміється Рита, накидаючи мені на плечі величезний вовняний коц. — Ось, тримай, — передає мені у руки  металевий кухоль з гарячим трав’яним чаєм.

Шкіру обпікає теплом — і мені мало не хочеться плакати від полегшення.

Ми повертаємося до гримерного фургона — старенького «Богдана», переобладнаного під мобільну гримерку, який завжди пахне пудрою, кавою і чужими парфумами. Рита щось бурчить про те, що «ці кіношники зовсім здуріли, женучи дівку по морозу», але потім замовкає, помітивши букет кремових троянд, що ледве вмістився на тумбі біля дзеркала.

— О, так це ж твій... — намальовані брови Рити злітають. — Худий знов розщедрився?

Я лише знизу плечима. Мене навіть говорити зараз лінь — чи то від холоду, чи то від втоми, чи то від того, що мені соромно.  Соромно за те, що не можу  відмовити йому.

— Диви, Софіє, — Рита зиркає на мене суворо. — Не грайся з ним. То не ті люди, з ким можна балуватися.

Я хочу щось відповісти — але саме в цей момент двері гримерки відчиняються, впускаючи зимний туман і мого… хлопця. Мого таємного хлопця.

Артем Барков.

В Інстаграмі — нова зірка українського кіно. У Львові — черга фанаток під театром кожен раз після вистави. У Києві — головний герой рекламних кампаній усіх можливих брендів. Він має мільйони підписників у соцмережах, натовпи фанаток і блискуче майбутнє. Його графік зйомок  розписаний на два роки наперед.  Він може бути з будь-якою дівчиною в цій країні, але обрав мене. Я боюся, що колись моє серце просто розірветься від щастя. І від кохання, яке нам доводиться тримати в таємниці. І не лише через мене. Баркову теж ні до чого постійна дівчина: за словами піарників, її наявність зашкодить його популярності.

— Гей, я ж переодягаюся! — пищу, ховаючись за Риту.

— Та я вже, бачиш, відвернувся! — демонстративно виставляє руки і відвертається. І так повільно, так неохоче, що хочеться сміятися.

Плаття падає додолу. Холод боляче проходить крізь шкіру, коли знімаю костюм. Швидко натягую теплий флісовий худі і лосини, поки Рита не встигла закатити очі за те, як я незграбно це роблю.

— Я на перекур, — бурчить вона, зникаючи за дверима.

І ось ми нарешті лишаємось удвох. Я підбігаю до Тьомки, шукаючи тепла, але він не обіймає.

— Поясниш мені, що це? — він киває на букет.

— Ем… квіти?

— Дякую, Капітан Очевидність.

Я відводжу погляд. Відчуваю, як усередині стискається вузол.
Я вже сто разів пояснювала, чому не можу відшити Худаша. Поки не можу.
Та хіба він хоче це чути?

Але заради правди — у чомусь він правий.
Цей букет — зайва згадка реальности, від якої я втікаю.

Владислав Худаш, львівський продюсер, магнат усіх фондів, спонсор культурних заходів, «князь Галицький» у власній інтерпретації — чоловік, якого я мала б кохати заради майбутнього батькового фільму.

Останній фільм мого геніального батька з тріском провалився в прокаті. Через неспроможність пересічного глядача оцінити його задум і геній тато по вуха загруз у боргах. Особливо різко впала цінність тата в очах продюсерів, охочих вкластися в його новий проєкт. Бо єдина мета цих акул — прибуток.

І тут на виручку прийшов Влад. Точніше, його продюсерська компанія. І я раптом із вчорашньої випускниці університету перетворилася на затребувану актрису, яку почали наперебій запрошувати до своїх фільмів режисери. За це від мене вимагалося лише одне — погодитися на залицяння Худаша. Про те, яких масштабів вони наберуть, мене чомусь забули попередити. Або ж тато й сам не очікував, що Влад так розійдеться, що за пів року наших недопобачень запропонує мені руку й серце.

Варто лише згадати той день — і всередині мене все стискається в тугі вузли. Худаш зробив пропозицію на великому світському рауті, організованому моєю матір’ю. І лише присутність десятків цікавих поглядів за столами хоч якось виправдовує те, що я не відмовила йому відразу. Не змогла. Та й батько дивився на мене з таким тиском, що… Загалом, я була змушена кивнути. На більше мене не вистачило.

— Тьомочко, я кохаю лише тебе. Ти ж знаєш.

— Викинь їх.

— Що?

— Квіти, кажу, викинь.

— Тьом, та до чого тут квіти?.. — з тугою дивлюся на ніжні кремові троянди. — Давай я просто не забиратиму їх додому? — пропоную я компроміс, який здається мені цілком розумним.

— Прекрасна ідея. Будеш тут на них милуватися, так? Додому ти хіба що переночувати заїжджаєш, а тут по п’ятнадцять годин торчиш. Справді, нехай тут і стоять, — знущально зауважує Барков.

Повітря стає впоперек горла.  Так несправедливо.

— Тобі ж теж дарують квіти фанатки — і нічого. Я ж не влаштовую з цього трагедії.