Глава 1

Софія

— Софіє, ну чому до тебе, бляха, неможливо додзвонитися?! — перше, що я чую, прокинувшись.
Чи це вже обід? Судячи з рясного світла, що заливає кімнату крізь вікно, радше так і є. Затискаю телефон плечем, спускаю ноги з ліжка й, позіхаючи, питаю:

— А чому ти весь час телефонуєш у таку рань?

— Третя година дня!

— Третя?! Господи, Даро, я ж запізнююся! Давай я тобі завтра передзвоню, га? Побалакаємо. У мами ж ювілей, і…

— Взагалі-то я телефоную у справі, — з іронією перебиває подруга. — Робочий чат ти, я так розумію, теж не читаєш.

— Та я ж додому повернулася під ранок! Коли мені його читати? — бурмочу, підставляючи чашку під носик кавомашини.

— Приблизно так я й подумала. Тому й поспішаю повідомити: завтра в тебе вихідний. Графік зйомок трохи підкоригували. Відірвися за нас обох, добре?

— Говориш як справжня ділова пані, — з усмішкою піддражнюю найкращу подругу.

З Дарою ми познайомилися на прослуховуваннях. Це була моя перша вступна кампанія — і вже третя для неї. Я пройшла далі, вона — ні. Дивно, але цей факт не став між нами стіною. Швидше навпаки. Відкинувши всі стереотипи про заздрість і неможливість дружби між жінками, Дара була, мабуть, єдиною, хто ніколи не дорікав мені за спиною тим, що я вступила завдяки іменитому батькові. У мій талант вона вірила беззастережно. Як ніхто інший.

— Я й є ділова, Юрчак, — зверхньо заявляє Дара й одразу псує весь пафос дзвінким сміхом. — Гаразд, передавай Оксані Федорівні вітання. І мої привітання теж.

— Ага, давай, Дар.

— Слухай, а твій там буде?

— Мій? Хм… Ти про кого?

— Не придурюйся! Я про Худяка!

— І ти вже називаєш його цим жахливим прізвиськом? Бр-р. Невже він бандит?

— Може, і ні. Але капітал його родина сколотила ще в дев’яностих. А ти й сама добре знаєш, хто тоді опинявся на вершині харчового ланцюга.

Слова подруги змушують мене напружитися.

— Слухай, Даро, я щось не второпаю, до чого ця розмова?

— Просто… — у слухавці клацає запальничка. — Будь з ним обережна, добре?

— І ти туди ж!

— А хто ще?

— Роксі, костюмерка, говорила мені те саме, — зітхаю я. Від пари, що здіймається з чашки в моїй руці, на склі з’являється запітніле коло. Я машинально виводжу на ньому кумедну пику.

— Ну так мотай на вус.

— Даро!

— Я серйозно, Софіє. Без образ, але ви тут, у місті, трохи розжиріли від спокійного життя. Втратили нюх. Думаєте, з усіх боків захищені — впливовими батьками, чоловіками… А життя, знаєш, воно інше. Сьогодні ти на коні, а завтра — вже ні. З чоловіками на кшталт Худаша грати не варто.

— Я не граю!

— У нього щодо цього може бути інша думка.

— Ч-чорт… Я поговорю з ним, — кажу несподівано навіть для себе самої. — Обов’язково поговорю з Владом, коли він повернеться. Ох, чорт… Мені й справді пора бігти!

Обриваю зв’язок і мчу до ванної, відділеної від спальні лише тонкою скляною перегородкою. Квартиру в центрі батько купив для мене в подарунок на повноліття. Тоді його справи ще йшли добре. Зараз вони теж трохи вирівнялися — багато в чому завдяки Владу. Але, звісно, все залежатиме від успіху картини, в якій маю честь зніматися і я. Збрешу, якщо скажу, що це на мене не тисне.

Повернувшись до кімнати, роблю легкий макіяж, довго й терпляче сушу й вкладаю волосся, аж поки воно не лягає на плечі ідеально гладким шовковим покривалом. Ювілей мами припадає на самий розпал зйомок, тож святкування буде доволі скромним. Ну… за мірками нашої родини.

Застрибую в заздалегідь підготовлену сукню з останньої колекції модного дизайнера. Беру маленьку сумочку, куди вміщаються лише телефон, водійські права й помада.  Накидаю пальто. Подарунок чекає маму в багажнику.

Виїжджаю з двору, змушуючи себе зосередитися на дорозі. Приїхавши на місце, паркую авто і заходжу до ресторану з гостинно розчиненими дверима й натягнутою усмішкою. Мама, як і належить господині вечора, зустрічає гостей біля гардероба. Їй лише сорок, але виглядає вона майже моєю ровесницею. Між нею й батьком — двадцять років різниці. Їхня історія банальна до нудоти: студентка театрального інституту без пам’яті закохалася у відомого режисера. Коли мама завагітніла, батько вчинив «по совісті» — одружився з нею.

— А ось і моя дівчинка! Розкішно виглядаєш, — радіє тато. — Владе! — озирається він. — Поглянь, хто тут у мене!

— П-привіт, — хриплю, стежачи за тим, як він наближається. Навіть кумедно, наскільки йому личить власне прізвище. Він і справді дуже худий. І високий. Та що найважливіше — в ньому виразно відчувається щось небезпечне. Чи то в уважному погляді, чи в ході, чи в дивній манері триматися осторонь у будь-якому товаристві.

— Добрий вечір. — Погляд Влада прикутий до моїх очей, але мене кидає в сором’язкий жар, ніби він ковзнув значно нижче — до глибокого вирізу на сукні.

— Я не знала, що ти вже повернувся.

— Я й сам не був упевнений, що встигну. Не хотів обнадіювати завчасно. Ця сукня ніби створена саме для тебе.

— Дякую. — Т-ти теж чудово виглядаєш.

У роті пересихає. Я намацую телефон у сумочці.

— Я… піду освіжитися.

— Наш столик біля сцени.

Можливо, якщо Влад вип’є, мені буде легше пояснити, чому я хочу забрати назад дане йому слово. Так, саме так і зроблю.

Освіжатися мені зовсім не хочеться. Тож, зайшовши до туалетної кімнати, я просто перевіряю повідомлення, якими мене атакував телефон.

«Бачила, як розважався Худаш?» — пише Дара.
«Ні», — зло відбиваю я.
«Тоді зайди в сториз “Жовтої брами”». І слідом: «Я ж тобі казала, що він козел».

Знаходжу потрібний акаунт і тремтячими пальцями тисну на кружечок. Прогорту­ю кілька сториз, які до нас із Худашем не мають жодного стосунку, — і, як остання дурепа, зависаю на наступних.

Мій наречений — в оточенні дівчат за столом, заставленим напівпорожніми келихами й пляшками. Одна сидить у нього на колінах, іншій він щось шепоче на вухо.