Подих Мірантів

Після бурі світ затих. Люменіс лежав під кришталевим небом, а зорі здавались ближчими, ніж коли-небудь. Повітря пахло озоном, попелом і новим життям. Кейра сиділа на уламку мармуру, спершись спиною до зламаного обеліска, і спостерігала, як Оріен повільно знімає пошкоджений нагрудник.
Його плечі були вкриті світлом — не від факелів, а власного сяйва, яке іноді виривалося з-під шкіри, коли він дихав глибше. Він помітив її погляд, усміхнувся втомлено, але тепло.
— Ти дивишся на мене так, ніби я вперше став людиною, — сказав він.
— Може, так і є, — відповіла Кейра. — Тепер, коли ти врятував світ, можеш бути ким завгодно.
Вона не знала, звідки в неї з’явилася сміливість говорити так. У її серці щось поволі розкривалося, як квітка під місячним промінням. Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася його руки — спершу обережно, ніби боялася зламати магію моменту.
Оріен нахилився, і простір між ними зник. Вона відчула його подих — теплий, із присмаком вітру й попелу. В їхньому поцілунку було все: біль, страх, полегшення і щось глибше — неминучість.
Світ довкола них ніби розчинився. Лише зорі, тиша і два серця, що билися в одному ритмі. Та коли їхні тіні торкнулися землі, небо раптом спалахнуло.
З-поміж хмар спустилися істоти — прозорі, як скло, з крилами, що мерехтіли кольорами вітру. Вони не йшли — вони пливли у повітрі, залишаючи за собою шлейфи сяйва. Їхні голоси звучали, як шепіт шторму й спів морських хвиль одночасно.
— Міранти… — прошепотів Оріен. — Їх ніхто не бачив сторіччями.
Старший із них, із очима, в яких оберталися зорі, нахилився до Кейри.
— Людина, — промовив він. — У твоїй крові спить світло, яке ми втратили.
Його слова відгукнулися десь у її грудях. Кейра відчула, як навколо неї піднімається вітер, а волосся спалахує м’яким сяйвом. Її страх зник. Вона стояла, оточена істотами, які дивилися на неї не як на смертну, а як на частину їхнього світу.
Оріен зробив крок уперед, притиснувши її до себе.
— Не забирайте її, — сказав він тихо, але твердо.
— Ми не забираємо, — відповів Мірант. — Ми лише пробуджуємо те, що вже в ній.
Світло навколо стало ще яскравішим. Кейра відчула, як з кожним подихом повітря стає частиною її самої. І коли вона глянула на Оріена, то побачила в його очах не лише пристрасть, а й страх втратити її в цій новій, невідомій силі.
Вона торкнулася його щоки, її пальці залишили на шкірі теплий слід.
— Я нікуди не зникну, — прошепотіла. — Я лише стаю тим, ким маю бути.
Міранти здійнялися в небо, розчинившись у зоряному сяйві. А вітер, який вони залишили, заграв у волоссі Кейри, немов благословення.
Вони стояли посеред тиші світанку — двоє: людина, що пробудила у собі світло, і воїн, який боявся лише одного — втратити її знову