Світ що дихає світлом ?

Кейра відкрила очі.
Світ перед нею розтікався, як річка зі сяйва. Повітря було м’яке, тепле, наповнене мелодіями, яких вона не могла почути — лише відчути, як вібрацію у грудях.
Вона лежала на гладкій поверхні, схожій на скло, але воно було живим — дихало, пульсувало світлом під її тілом.
Навколо височіло місто, немов виросле з самої зоряної матерії.
Вежі з напівпрозорого кристалу, мостові арки, що пливли в повітрі, і дороги з сяючих потоків. Жодного шуму, жодного механізму — лише гармонія, як тиша після молитви.
Кейра сіла, притискаючи долоні до грудей. Вона відчувала, що її власне серце світиться в такт із містом.
Я ще жива. І я не на Землі.
— Ти прокинулася, — почула вона знайомий голос.
Оріен стояв поруч. Його сяйво стало м’якшим, обрис людянішим.
Здавалося, що він навчився приймати форму, зрозумілу для неї.
Його очі, тепер сріблясті й глибокі, дивилися уважно, без звичної для нього холодності.
— Де я? — запитала Кейра.
— У Серці Люменісу. Місті, яке збудували наші предки — з енергії зорі, що колись померла.
— Тобто ви живете… всередині світла?
— Ми і є світло, — відповів він просто. — Але твоя присутність змінює його.
Кейра здивовано глянула на нього.
— Змінює?
— Коли ти торкнулася землі, світло навколо стало теплішим. Ми не знали, що матерія може впливати на енергію почуттів. Ти — інша.
Вона посміхнулася, хоч у серці стислося від тривоги.
Інша. На Землі це слово означало самотність. Тут — воно звучало як надія.
Оріен жестом запросив її піти за ним. Вони вийшли на балкон, що парив над містом.
Під ними світлові потоки текли, мов річки, а вдалині здіймалися інші істоти — Астрани, схожі на сяючі хмари з людськими рисами. Вони рухалися плавно, перетікали з форми у форму, розмовляючи без слів.
— Ми спілкуємося енергією, — пояснив Оріен. — Наші думки — хвилі світла.
— І я можу це відчути?
— Можливо. Якщо дозволиш мені торкнутися твого розуму.
Його погляд став глибоким, наче крізь неї проходило саме світло зорі.
Кейра відчула легке тремтіння — не страх, а щось подібне до ніжного дотику, як коли хтось торкається серця зсередини.
Раптом навколо неї виникли спалахи — її власні спогади: Земля, океан, сміх матері, звук дощу.
Оріен відійшов.
— Ти несеш красу. І біль. У вас — так багато емоцій. Ми давно забули, як це.
— А ви… не кохаєте? — обережно запитала вона.
Він замовк на мить.
— Колись ми вміли. Але світло — не терпить тіні. А любов завжди залишає тінь.
Її пальці мимоволі торкнулися його руки — якщо це можна було назвати рукою.
І в ту мить у повітрі вибухнув м’який спалах — золотий, теплий, майже живий.
— Це… — прошепотів Оріен, дивлячись на сяйво між ними. — Це світло серця. Його не було тисячоліття.
Кейра відчула, як повітря навколо змінюється — ніби сама планета затамувала подих.
І вдалині, за горизонтом, щось темне прокидалося.
Вар’Кари.
✨ Кінець глави 2.