Падіння зоряного коробля?

Безмежний космос мовчав.
Тиша — глибша, ніж будь-яке море, — розривалася лише тріском енергійних хвиль. Корабель “Аврора-7”, пошматований зоряним штормом, падав у вир сяйва. Системи гасли одна за одною. Лише світло сигнальних ламп миготіло, наче серце, що відмовляється зупинитися.
Кейра сиділа, міцно тримаючись за поручні. Її дихання зривалося. На шоломі миготіло: “Курс втрачено. Атмосфера невідома. Приземлення неминуче.”
— Лише б не кінець… лише б не тут, — прошепотіла вона, натискаючи аварійний протокол.
Серце билося в ритмі сирен. Вогонь і зорі змішалися в єдиний потік — і все потонуло у світлі.
Вона прокинулася від теплого сяйва.
Повітря було густе, прозоре, ніби зіткнуте з туманом і золом. Довкола простягалося море м’якого світла, а небо переливалося блакитними хмарами, крізь які виднілися кільця невідомої планети.
Жива планета, — майнула думка.
Кейра піднялася. Її костюм потріскував від перегріву, але датчики показували придатну атмосферу.
Вона зробила перший крок — і земля під ногами засвітилася, наче реагуючи на неї.
— Це… не може бути реально… — шепотіла вона, коли побачила істоту.
На краю світлового озера стояв хтось — високий, прозорий, немов створений із сяйва. Його тіло пульсувало хвилями кольору, очі світилися, як дві зірки в тумані.
І попри нереальність, в його погляді було щось надзвичайно людське — біль і здивування.
Він зробив крок до неї, і простір між ними ніби дихнув.
— Ти… не з Люменісу, — його голос не звучав у вухах, він звучав усередині.
— Я… я людина. Кейра. З Землі, — відповіла вона, не відводячи очей. — А ти хто?
Світлова істота торкнулася грудей, де світилася кристалічна серцевина.
— Я Оріен. З раси Астранів. Ми — світло, що пам’ятає своє минуле.
Мовчання. Лише тремтливий шум енергії між ними.
Кейра зробила крок ближче.
Її пальці, звичні до металу й холодних панелей корабля, тремтіли, коли вона відчула тепло, яке не мало бути фізичним.
— Я думала, зорі мертві.
— А ми думали, люди — лише легенда, — відповів Оріен. — І все ж ми стоїмо тут. Разом.
Десь високо над ними пролунав звук, схожий на крик металу. У небі з’явилися чорні тіні — механічні істоти Вар’Карів.
Оріен раптом схопив її за руку. Його пальці — нематеріальні, але міцні.
— Вони не повинні тебе бачити. Бігом!
Світ навколо спалахнув. Кейра відчула, як земля під нею розтанула в сяйві — і вони обидва зникли в потоці світла.