Розділ 3. Вийти з режиму «обережно»

Ми пішли до нього без гучних рішень, без фраз на кшталт «а може…» чи «ти впевнена?». Просто зійшли з даху й пройшлися холодним повітрям, де сніг ще тримався на парапеті, а місто блищало маленькими точками світла. Наче цей маршрут існував давно, просто чекав, поки ми перестанемо сумніватися.

Квартира зустріла мене запахом кави й теплотою. Полиця з книгами, які давно не читають, але вони створюють атмосферу; диван із пледом, який уже знає чужі вечори; лампа із м’яким жовтим світлом, що падало на килим із геометричним візерунком. На кухні стояли склянки з невеликими слідами чаю, на столі лежав його блокнот із закресленими планами. Кімната не намагалася бути стильною. Вона була комфортною, світлою і теплою. Я звертала увагу на дрібниці, на ті деталі його доповненого життя.

Фільм ми обирали майже наосліп. Я сіла, підібгавши ноги, загорнулась у плед, і впіймала себе на думці, що вперше за довгий час не сканую кімнату на небезпеку, не перевіряю кожен крок на правильність. А просто довіряю мені майже незнайомому сусіду по нещастю. Так, я Новий рік, точно ніколи не зустрічала – з майже невідомим мені хлопчиною в його квартирі з повною довірою та спокійною душею. 

Між кадрами на екрані я ловила думки, що давно не відпускала. Про колишніх, про те, як завжди тримала себе у вузді. Як мовчала, коли хотіла сказати, як відступала, коли хотіла діяти. Як відкладала бажання, бо «неправильно», «непристойно», «небезпечно». Скільки разів я думала: «Ну добре, ще трохи потерплю, ще трохи потерплю», і в результаті втрачала себе. Кілька разів відчула холод у грудях від тих моментів, коли могла робити щось своє, але знову обирала дистанцію. І зараз — тут, у теплі, поруч із ним — здавалося, що я нарешті можу дозволити собі робити маленькі речі для себе.

Світло лампи падало на його руки, на термос із чаєм, на книги, на плед. Було м’яким, але настільки точним, що кожна тінь від меблів ставала частиною цієї невимушеної сцени. Наче світло саме обирало, що видно, а що залишити в тіні. Я згадала нашу розмову в ліфті, тоді ми говорили про світло між поверхами, про моменти, що не вибухають, а тихо осідають в думках.

На підвіконні залишилася пара його старих фото, а на підлозі лежала книга, яку він не дочитав, квартира була досить затишною як для парубка і багато затишних деталей було я навіть помітила ароматичну свічку на тумбі, яка стояла біля великого білого дивану, навіть запах був зимовий – імбирно-пряновий, як пляцки, які готувала мені бабуся.

Ми дивилися на монітор ноутбуку, але насправді бачили одне одного краєм ока. Плече поруч. А на душі тепло і спокій. Я притулилася і в якийсь момент зрозуміла, що повіки стають важкими. Можливо, просто хотіла відпочити від старого року.

Я навіть не помітила, як заснула на його плечі.

Просто дозволила собі вимкнути свій контроль. Ну а що я втрачала? Рівно нічого. А от не зробивши цього — втратила б ще один шанс відчути себе живою, а не правильною.

Десь на межі сну я думала - досить стримувати слова, досить гальмувати дії,  досить грати роль дівчини, яка все тримає під контролем.

У сні я думала про всі ті рази, коли відкладала власні рішення заради чужих очікувань. Коли боялася образити, коли боялася зробити перший крок, бо «неправильно». Коли залишалася в режимі «обережно», закутана у власну обережність. І зрозуміла, що нічого страшного не сталося, коли ти робиш крок просто для себе.

Цей сон був ніби підсумком мого попереднього року і переосмислення моїх дій для успішного нового року.

До речі, я та особа, котра рік у рік веде звітність виконаних планів, успішних та невдалих дій, яка контролює все в своєму щоденнику бажань.. Це як контроль над власними мріями, або скоріш дисципліна здійснення мрій.  Знаю, що десь відсотків тридцять дівчат так роблять і я пишаюсь тим, що я не одна така. А інші сімдесят відсотків прагнуть до цього.

Фільм ішов далі, кадри змінювались, а я спала, притулившись до нього, з відчуттям, що ніч нічого від мене не вимагає. Не обіцяє і не змушує.

І, мабуть, саме в цьому був мій маленький, але важливий вибір не тікати, не ускладнювати, не ховатись.

Бо іноді найсміливіше рішення — це дозволити собі залишитись там, де тепло, там, де не страшно бути майже з незнайомим чоловіком, там, де світло падає так, що видно і твої тіні, і твої можливості.