Розділ 2 Коли ще не пізно

Телефон у нього в руці ще секунду світився, перш ніж екран згас. Артем не поспішав ховати його в кишеню — ніби давав мені час щось помітити. Або навпаки, ніби сам вирішував, що саме мені показувати, а що залишити за полем мого зору. Іноді достатньо одного згаслого екрана, щоб зрозуміти, що у людини є щось більше, ніж те, що вона готова показати.

— Все точно гаразд? — перепитала я, вже спокійніше.

— Так, — відповів він. — Просто… нагадування.

Це «просто» зависло між нами. Я не стала розпитувати. У такі моменти зайві питання звучать недоречно.

Холод потроху забирався під куртку, і я машинально переступила з ноги на ногу. Артем це помітив.

— Замерзла? — запитав він.

— Трохи, — зізналася я. — Але не критично.

Він кивнув, ніби прийняв це, як рішення до дії. Зробив крок ближче — не різко. Просто так, що між нами стало менше повітря.

Мені завжди подобались чоловіки, які не тиснуть на дівчат. А ті, що просто поруч —без плану «як правильно» вчинити. Артем був саме таким. Наче знав, що іноді найкраще — не робити вигляд, що ти сильніший за холод.

— У мене залишився ще гарячий чай, можу долити тобі в термос. — сказав він. — Це може зігріти твої пальці — точно.

Я усміхнулася.
— Ти дивно влучно вмієш пропонувати потрібні речі в потрібний момент.

— Це випадково, — відповів він. — Але я не проти, щоб ти так думала.

Ми сіли на низький бетонний виступ біля стіни. Я взяла кухоль, тепло одразу пройшло крізь долоні і всередині стало трохи легше. Не тільки через напій.

— Знаєш, — почала я, дивлячись перед собою, — у мене був план на цю ніч.

Плани — це взагалі смішна річ. Вони здаються важливими рівно до того моменту, поки щось не піде шкереберть.

— Дай вгадаю, — усміхнувся він. — Дім, тиша, серіал.

— Максимум — без зайвих розмов, — кивнула я. — Без несподіванок.

— І як, подобається новий сценарій?

Я задумалася.
— Поки що — так. Але я не впевнена, що він безпечний.

Він тихо засміявся.
— Справедливе зауваження.

Ми знову замовкли. Але це була вже інша тиша — не порожня, а наповнена хрускотом снігу під ногами когось унизу, далеким шумом машин, нашим диханням, яке ставало видимим у холоді.

— А ти? — раптом запитала я. — Ти теж не планував цього вечора?

Він не відповів одразу. Подивився на місто, потім — на мене.

— Я планував швидко заїхати додому, — сказав нарешті. — Перечекати ніч. Не святкувати.

— Чому?

— Бо іноді простіше не чекати від нічого нічого.

Його слова були сказані спокійно, але в них було щось недомовлене. Я не стала тиснути. Деякі історії самі знаходять момент, щоб бути розказаними.

— Знаєш, що найсмішніше? — сказала я. — Ми зараз сидимо на даху, п’ємо чай і робимо вигляд, що це нормально.

— А хіба ні? — підняв брову він.

— Ні. Але мені це подобається.

Він усміхнувся — цього разу відкрито. І в цій усмішці було менше захисту.

Я раптом відчула, як усередині з’являється знайоме відчуття — коли хочеться зробити крок, але розум ще тримає за рукав.

— Слухай, — сказав Артем, ніби зважившись. — Я не знаю, як у тебе, але мені зараз не дуже хочеться, щоб цей момент закінчувався тут.

Я повернулася до нього.
— І що ти пропонуєш?

Він нахилився трохи ближче. Не торкнувся. Залишив вибір мені.

— Продовжити, — просто сказав він.

Я повільно видихнула.
— Ти усвідомлюєш, що після цього вечора все може стати складнішим?

— Так, — кивнув він. — Але може й цікавішим.

Я подивилася на місто. Потім — на нього.
І зрозуміла якщо зараз скажу «ні», ще довго згадуватиму цей дах як місце, де могла, але не наважилася.

— Добре, — сказала я. — Але за однієї умови.

— Якої?

— Жодних втеч після нашого вечора. Якщо вже йти — то до кінця цієї ночі.

Він уважно подивився на мене.
Потім простягнув руку.

— Домовилися.

Я поклала свою в його долоню. І в цю секунду зрозуміла це був не просто крок із даху.

Це був крок у щось, що вже точно не вміститься в слово «випадково».