Розділ 1. Фінальний поверх

Я вийшла з ліфта першою — різко, бо боялася, що він передумає й знову застрягне між поверхами. Зробила крок, другий… і застигла.
Артем не рухався. Стояв усередині, дивився, як двері ліфта повільно з’їжджаються, ніби замикаючи щойно пережитий абсурд.

Секунда.
Друга.

— Ну що, — сказала я, щоб не дати тиші шансів, — відчуття, ніби ми щойно залишили старий рік позаду?

Він нарешті вийшов і криво посміхнувся — усе ще не вірячи, що це вже позаду.

— Хмм.. — Ідеальний старт року, правда?

Я фиркнула.
Ну так, вечір явно пішов не за планом.

Ми пішли коридором. Під’їзд був дивно тихий, ніби весь будинок затамував подих разом із нами. Я все ще стискала термос і гріла руки. Артем ішов поряд — не торкаючись, але занадто близько, щоб це було випадково. Я ловила себе на думці, що почала рахувати його кроки. Навіщо — сама не знала.

І раптом він зупинився так різко, що я теж мимоволі пригальмувала.

— Слухай… — він кивнув у бік металевих дверей. — А хочеш вийти на дах?

Я підняла брову.

— Це зараз звучало або дуже романтично, або дуже небезпечно.

— Я знаю, — знизав плечима. — Але іноді ж можна трошки з’їхати з плану. Особливо сьогодні.

Я подивилася на двері. Потім — на нього.
І розсміялася.

— Якщо вже ліфт вирішив зламати мій вечір, то чому б не дати йому виграти остаточно?

Ми піднялися нагору.

Дах зустрів нас різким холодом і дрібним, майже невидимим снігом, що одразу лип до курток. Місто під нами жило своїм життям. Вогні миготіли, феєрверки десь далеко спалахували, а сніг падав повільно, ніби не хотів заважати.

Я зробила крок уперед — і сніг тихо скрипнув під ногами.
Цей звук чомусь заспокоїв.

— Вау… — видихнула я, навіть не помітивши.

Холод кусав пальці, щоки горіли, але всередині було дивне відчуття — ніби я нарешті вийшла з шуму. Зі списків, дзвінків, дедлайнів, очікувань.

— Знаєш, — сказала я, обертаючись до Артема, — це вперше за кілька годин я не хочу бігти.
Не додому. Не до когось.
Просто… стояти.

Він нічого не відповів одразу. Я відчула його погляд ще до того, як підняла очі. Не нав’язливий. Не оцінювальний. Зацікавлений — ніби я була не сусідкою з під’їзду, а історією, яку хочеться дочитати.

— Добре, що ми не пішли сходами, — нарешті сказав він.

Я закинула голову назад і розсміялася. Сніг липнув до волосся, холод пролазив під куртку.

І саме в цю мить мене накрило усвідомлення: бо все, що почалося між поверхами ліфта — ніяково, дивно, випадково — зараз продовжувалося тут. На даху. Над містом.

— Так, — тихо сказала я, більше собі, ніж йому. — Цього року пригоди точно будуть.

Ми стояли поруч, дивлячись на місто.
А місто миготіло, ніби знало, що іноді найяскравіше світло з’являється саме там, де ти зовсім не планував опинитися.

Десь унизу сміялися люди. Хтось кричав «з Новим роком!». Світло в місті повільно пливло, і від цього ставало спокійніше. Я подумала, що є миті, які не мають гучного початку й кінця — вони просто лишаються з тобою.

Краєм ока глянула на Артема. Він стояв, засунувши руки в кишені, і виглядав так, ніби теж не поспішає нікуди. Ніби цей дах — не випадкова точка нашого несподіваного нічного маршруту, а правильне місце в правильний момент.

— Дивно, — сказала я, більше щоб перевірити, чи голос не зник. — Усі зараз десь біжать. А ми тут.

— Може, комусь треба просто зупинитися, — відповів він після паузи. — Хоч раз.

Я не знала, що на ці слова відповісти, тому просто зробила ковток з термоса. Гарячий напій обпік губи — і це чомусь здалося дуже доречним.

Я раптом подумала, я ж зовсім його не знаю. Не знаю, чим він живе, кого любить, що ховає за цією спокійною усмішкою. І водночас — чомусь не хотілося розходитися, ніби ми вже почали розмову, яку не варто обривати.

— Знаєш, — несподівано сказав він, — я взагалі-то не планував сьогодні опинитися на даху.

— Я теж, — усміхнулася я. — У мене був інший сценарій. Дуже нудний.

Він глянув на мене уважніше. Так, ніби щось вирішував.

— Можливо, — повільно сказав Артем, — тоді варто дозволити цій ночі піти трохи далі, ніж планувалося.

Я відчула, як серце зробило зайвий удар.
Трохи далі — це куди?

Я вже хотіла щось відповісти, але в цей момент у нього завібрував телефон. Він дістав його, глянув на екран — і його вираз обличчя ледь помітно змінився.

— Все гаразд? — запитала я.

Він затримав погляд на повідомленні ще на секунду. Потім підняв очі на мене й усміхнувся. Але цього разу — не так, як раніше.

— Так, — сказав він. — Просто… здається, цей вечір ще не сказав останнього слова.

І я раптом зрозуміла якщо зараз зроблю крок уперед — назад дороги вже не буде.