Пролог

Я реально могла піти сходами.

П’ятнадцять поверхів — це як фітнес-челендж, на який я точно не підписувалась.

Світло за графіком мали вимкнути десь за десять хвилин, але, знаючи наш ДТЕК, непередбачувані ситуації цілком можливі. Бо вчора світло увімкнули за графіком, але мій одяг усе одно застряг у пральній машині — вимкнули на хвилину раніше. Так, мені не вистачило секунд тридцяти, щоб пральна машина докрутила.

Мене останнім часом ніщо так не мотивує й не дисциплінує, як відключення світла.

Тому, я навіть зупинилася, подивилася вгору і подумала: ну давай, зроби правильний вибір. Бо будеш жалкувати..

Але втома перемогла. Як завжди.

Ліфт приїхав миттєво. Надто миттєво — і це мало мене насторожити, бо завжди я в очікуванні декілька хвилин.

Я зайшла, натиснула кнопку, вже подумки була вдома, коли між дверима з’явилася рука.

— Встигну? — спитав він.

— Якщо ліфт не вирішить сьогодні помститися — так, — відповіла я.

Він усміхнувся і зайшов.
О.. Це ж той самий сусід. Ми сто разів їздили разом, але так і не познайомилися. Хлопчина трохи старше мого віку з категорії «бачу часто, але особисто не знаю».

Ліфт рушив.

І майже одразу — клац.

Світло зникло. Ліфт смикнувся, зупинився і завис десь між поверхами. Клас. Просто ідеально. 31 грудня. Перед святкуванням Нового року. Ну така пригода могла трапитись тільки зі мною, а головне, в думках все ж таки було піти пішки.. Ну як так..

— Ну от, — сказала я. — Я ж відчувала.

— Ну от і все. Зате буде що згадати — усміхнувся він. — Мій рік вирішив закінчитися максимально символічно. Не всім щастить застрягнути в ліфті перед Новим роком.

Я дістала телефон. Він — теж. Два екрани світилися - окей, паніку сьогодні не вмикаємо. Ще тримаємось, без істерик.

— Є зв’язок? — спитала я.

— Є, але на мінімалках. Як і мій настрій, якщо чесно.

Це було смішно. І трохи заспокоїло.

— Я не хотіла їхати ліфтом, — зізналася я. — Прям реально не хотіла.

— А я не хотів сьогодні ні з ким застрягати, — відповів він. — Але, схоже, у мене змінилися плани на сьогоднішню новорічну ніч.

Я усміхнулася. Вперше за вечір, до речі. День був шалено метушливим: робота затягла понаднормово, пакети для свят купувала між зустрічами, а метро зранку — ніби спеціально вирішило перевірити мою витривалість. Відчуття, що нічого не встигаєш, а тут ще й ліфт застряг.

Ми стояли поруч. Не надто близько, але достатньо, щоб відчувати присутність. Ліфт був тісний, але не напружений. Дивно, як швидко незручність змінилася якимось дивним спокоєм.

— Я, до речі, Артем, — сказав він. — Раз ми тут надовго.

— А я…— я на секунду зависла. — Марія.  Ну, будемо чесні, ти мене все одно бачиш у халаті інколи.

— Приємно застрягнути з тобою, .

— Взаємно, Артем.

Він дістав з рюкзака термос.

— О.. Чай. Рятівний. Без алкоголю, але з теплом. Хоч зігріємо руки..

— Беру, — сказала я. — Це саме те, що мені зараз потрібно.

Гарячий чай у холодному ліфті — це недооцінене задоволення. Як і люди, з якими не планував говорити, але раптом захотів.

— Ти святкуєш? — спитав він.

— Складне питання. Я, швидше, переживаю свята, ніж святкую — постійно бігаю між магазинами, готую, перевіряю списки, а потім думаю: «Навіщо я взагалі виходила з дому?». Весь день на ногах, телефони дзвонять, а я мрію про ліжко й чай.

— О, знайомо, — кивнув він. — Мама дзвонила і сказала, що головне — не бути самому. Я ще подумав: ага, легко сказати.

Хоча, чесно, зараз не жалкую, що поруч ти – подумав, але не озвучив.

— Ну, — я зиркнула на нього, — галочку сьогодні можна поставити.

Він тихо засміявся.

— Не найгірший варіант компанії, — сказав він.

— Я теж так думаю, — відповіла я і сама здивувалася, що кажу це вголос.

Час ішов. Десь унизу вже рахували секунди. Десь життя продовжувалося, а ми стояли між поверхами, ніби в паузі.

— Скільки? — спитала я.

— Хвилина.

У грудях щось стиснулося. Не тривога — очікування.

— Знаєш, — сказала я тихо, — якщо так починається рік… то, може, він не такий вже й поганий.

— Бо без планів? — спитав він.

— Бо без масок.

Він подивився на мене довше, ніж треба було для випадкового погляду.

— Три…
— Два…

Світла не було. І це чомусь було правильно.

— Один.

— З Новим роком, Марія.

— З Новим, Артем.

Світло увімкнулося вже після. Яскраво, різко, ніби хтось повернув реальність на максимум.

Ліфт поїхав.

На моєму поверсі я вийшла — і раптом зрозуміла, що не хочу просто розійтися.

— Слухай, — сказала я, — якщо завтра знову не буде світла…

— Підемо сходами? — усміхнувся він.

— Разом, — кивнула я.

Ліфт зачинився.
А я стояла і думала, що цього року світло з’явилося не в домі.

Воно з’явилося між поверхами.