59. Епілог. Рівновага Трьох

Минуло достатньо часу, щоб шрами на тілі всесвіту остаточно затягнулися. Тріада виявилася не просто союзом сили, а справжнім фундаментом, на якому постала нова епоха. Обов’язки та відповідальність, що важким тягарем лягли на плечі Люксіани, Валкреона та Невідомого, не зламали їх — навпаки, вони змусили кожен зі світів процвітати так, як ніколи раніше.

Магія більше не була зброєю чи інструментом страху. Вона стала диханням самого життя.

Валкреон нарешті знайшов спокій, якого шукав усе життя. Використовуючи силу Тріади, він зумів знайти матір у далекому вимірі, та повернути її до рідного світу обережно, нитка за ниткою, відновити її розірвану пам’ять. Біль і гнів, що роками випалювали його серце, згасли. З часом він знайшов у собі сили пробачити батька, зрозумівши, якими складними були шляхи долі. Його батьки знову воз’єдналися, і в їхньому домі нарешті оселився мир.

Люксіана також відновила свою родину. Невідомий, чия вдячність за її "емоційний якір" була безмежною, допоміг їй знайти та повернути матір із забуття. Сама ж Люксіана провела довгі місяці, зцілюючи свого батька. Своїм світлом вона шар за шаром випалювала липкі тіні, що оселилися в його тілі та волі, маніпулюючи кожним його кроком. Коли остання тінь зникла, перед нею знову постав той чоловік, якого вона пам’ятала з дитинства. Батьки Люксіани помирилися, і їхній союз став символом відродження всього королівства.

А що ж до самої пари? Кохання Люксіани та Валкреона не просто витримало випробування Тріадою — воно загартувалося в ньому. Попри те, що їхні душі були сплетені зі свідомістю Невідомого, їхнє почуття одне до одного залишилося інтимним, чистим і незмінним. Вони навчилися чути думки одне одного в загальному гулі магії, знаходячи в цьому свою особливу тиху гавань.

Лише Невідомий залишався іншим. Попри те, що він більше не був самотнім у магічному плані, він свідомо обирав свою самотність у плані людському. Його часто бачили на найвищому балконі столиці, де він вдивлявся у зцілені ним зірки. Він не шукав кохання чи земного затишку. Його серце, колись розбите на тисячі уламків, тепер належало мільярдам життів, які він тримав у своїх руках. Він став вічним вартовим, Абсолютом, який нарешті знайшов своє місце не в ненависті, а в служінні.

Світ був у безпеці. Трикветр на їхніх долонях пульсував м’яким світлом, нагадуючи: поки є розум, сила та серце, що б’ються в унісон — темрява ніколи не повернеться.