58. Тріада.

Невідомий видав сухий, короткий смішок, що більше нагадував шелест старого пергаменту. Він повільно підвівся з трону, і його чорна мантія розтеклася підніжжям, наче жива тінь.

— Ваша жертва нічого не змінить, — кинув він, і в його голосі вперше за всю розмову почулася не іронія, а холодна, математична впевненість. — Вашої магії просто недостатньо. Ви — лише іскри, а мені потрібне сонце, щоб випалити ту гниль, що роз’їдає реальність. Ви не зможете врятувати всі світи, навіть якщо розірвете свої душі на шматки. Лише певні клапті, дрібні фрагменти... але ціле все одно впаде у прірву.

Він зробив крок до них, і кожен його рух супроводжувався тихим дзвоном енергії.

— Вам потрібен я, як і ви мені. Ми — різні сторони одного рівняння. Ви маєте те, чого я позбувся — чистоту наміру. А я маю те, чого вам ніколи не осягнути — силу Абсолюту, здатну тримати каркас всесвіту.

Валкреон напружився, відчуваючи, як тиск його сили стає майже фізично відчутним. Він бачив, що Невідомий не блефує. Це був шантаж вищого рівня — шантаж порятунком.

— І як нам дійти згоди? — похмуро запитав Валкреон, міцніше стискаючи руку Люксіани.

Невідомий зупинився за кілька кроків від них. Його білі очі засяяли яскравіше, віддзеркалюючи їхні обличчя.

— Нарешті ви ставите правильне питання, — Невідомий ледь помітно схилив голову. — Ми створимо новий ланцюг. Не той рабський союз, що тримали Верховні, а Тріаду. Ви станете моїми емоційними якорями в цьому світі, моїм зв’язком із життям, яке я перестав відчувати. Я дам силу — ви дасте напрямок. Ми зцілимо світи разом, але...

Він зробив паузу, і його погляд став гострим, як лезо ножа.

— Але після цього ви назавжди забудете про спокійне життя. Ви станете частиною мене, а я — частиною вас. Чи готові ви розділити моє божевілля, щоб врятувати все, що вам дороге?

Люксіана відчула, як по її спині пробіг холод. Вона дивилася на Невідомого і бачила перед собою не просто могутнього мага, а бездонну прірву, затягнуту кригою. Зв'язати свою душу з його — це не просто співпраця. Це означало впустити в себе його самотність, його лють і той нестерпний біль, який він плекав усі ці роки.

Вона міцніше стиснула долоню Валкреона. Його рука була теплою, живою, справжньою — єдиною опорою в цьому божевіллі. Люксіана розуміла: після ритуалу вони ніколи не будуть колишніми. Їхня любов, їхні спогади, їхні "Я" змішаються з енергією Абсолюту.

— Валкреоне.— тихо промовила вона, зазираючи йому в очі. — Якщо ми зробимо це, ми станемо частиною його темряви. Ти готовий до того, що ми більше не належатимемо одне одному?

Валкреон глянув на неї з безмежною ніжністю, а потім перевів погляд на Невідомого. Його обличчя було суворим.

— Якщо ціна порятунку світів — наша свобода, то нехай буде так. Принаймні ми будемо там разом.

Невідомий спостерігав за цією сценою з дивною сумішшю заздрості та очікування.

— Час вийшов, — кинув він, простягаючи обидві руки вперед. Його долоні були розгорнуті вгору, і над ними почали формуватися вихори чистої, сріблясто-білої енергії. — Ставайте в коло. Покладіть свої руки на мої.

Люксіана і Валкреон зробили крок вперед. Це був крок у невідомість. Щойно їхні долоні торкнулися рук Невідомого, залу наповнив низький гул, що йшов ніби з-під землі.

Першою була біль. Різка, наче удар блискавки, вона прошила тіла героїв, коли енергія Абсолюту одинадцятого рівня хлинула в їхні магічні канали. Світло навколо стало настільки яскравим, що стіни зали розчинилися, залишаючи їх трьох посеред безкрайнього астрального океану. На їх долонях з’явився знак триквера.

— Дихайте! — пролунав голос Невідомого прямо в їхніх головах. — Не боріться з нею! Впустіть її!

І вони впустили.

Люксіана і Валкреон розімкнули внутрішні бар’єри, дозволяючи крижаному сріблу Абсолюту змішатися з їхньою власною суттю. У ту ж мить на їхніх долонях, там, де шкіра торкалася шкіри, спалахнув пекучим болем і світлом знак трикветра — давній символ нерозривної єдності.

Стіни тронної зали остаточно зникли. Тепер вони троє ширяли посеред безкрайнього астрального океану. Перед їхнім спільним зором, наче через велетенську кришталеву кулю, почали миготіти інші світи. Вони бачили понівечені виміри, що задихалися від магічної гнилі, світи, де сонце майже згасло під гнітом занепаду Верховних.

По черзі кожен із них ставав провідником. Через Люксіану текла ніжність і надія, що латали дірки в самих небесах; через Валкреона — незламна стійкість та воля, що ставала новим хребтом для планет, які розпадалися. Від Невідомого ж ішла залізна витримка, та первісна, нестримна лють, переплавлена в чисту творчу енергію.

Валкреон став для Люксіани живим щитом, передаючи їй свою віру в миті, коли чужий біль мільярдів живих істот ставав нестерпним. А Невідомий, він давав силу, якої вистачило б, щоб погасити зорі або запалити нові галактики.

Три потоки сили сплелися. Золоте світло Люксіани, смарагдове сяйво Валкреона та крижане срібло Невідомого закрутилися у велетенську, сліпучу спіраль. Це була Тріада — досконала рівновага розуму, сили та серця, якої цей світ не знав від початку часів.

Вони більше не чули власних голосів. Їхнє дихання стало спільним, а серцебиття — єдиним ритмом, що відлунював у самому серці всесвіту. Старий ланцюг магії, що роками тримався на штучному, висмоктаному житті Верховних, нарешті розірвався, розсипавшись на порох. На його місці народжувалися нові, живі магічні нитки. Вони прошивали простір, мов срібні голки, зшиваючи розірвані краї реальності та зцілюючи рани світів.

В епіцентрі цього божественного сяйва Невідомий закинув голову назад. На його вольовому обличчі вперше за довге століття з’явився вираз не люті чи зухвальства, а чистого, дитячого полегшення. Він більше не був безпритульним безхатьком у міжчассі. Він більше не був один. Емоційні якорі Люксіани та Валкреона тримали його, не даючи його велетенській силі перетворитися на бездушну, руйнівну стихію. Тепер його Абсолют мав сенс. Його сила знайшла береги.