57. Повернення додому.

Минуло чимало часу, відколи Невідомий заклав перший камінь своєї імперії на уламках старого світу. Тронна зала, яку ми пам’ятали похмурою та холодною, змінилася до невпізнання. Тепер вона була залита сліпучим світлом, що проникало крізь високі вітражі, а в самому повітрі, здавалося, вирувало життя, напоєне силою Абсолюту.

Нас викинуло з часового вихору просто на гладку підлогу тронної зали. Валкреон, долаючи заціпеніння в м'язах, першим підвівся на ноги й обережно допоміг Люксіані піднятися. Його пальці все ще тремтіли, але погляд був прикутий до постаті на троні. Невідомий чекав на нас. Його ім’я тепер не було секретом, воно пекло нам язики.

— О, нарешті ви повернулися, мої мандрівники, — голос Невідомого розкотився залою, сповнений крижаної іронії. — Признатися чесно, я вже навіть і не чекав. Думав, ви вирішили залишитися в одному з тих мальовничих світів. Чи вам там не сподобалося?

— Дякую, так сподобалося, що ледь повернулися, — з такою ж гострою іронією відпарирував Валкреон, вирівнюючи спину.

— Нам вдома миліше, — тихо, але впевнено додала Люксіана, дивлячись прямо в очі мага.

Невідомий ледь помітно нахилив голову, і срібні руни на його вбранні зблиснули.

— Ви так поспішали додому, що пропустили знайомство з останнім світом і не отримали фінальний артефакт. Не думаєте, що така недбалість не піде вам на користь?

— Зате ми знаємо твоє справжнє ім’я, Рею, — відкарбував Валкреон.

Повітря в залі вмить стало густим. В очах Невідомого спалахнуло дике, неконтрольоване полум’я люті. Рух його руки був швидшим за думку: вогняна куля, насичена чорним розрядом, полетіла у Валкреона. Той встиг відхилитися в останню секунду — куля із гуркотом розбився об стіну, залишивши обвуглений слід на світлому камені.

— Запам’ятайте раз і назавжди! — просичав Невідомий, і його голос вібрував від болю, що перейшов у гнів. — Рей помер там, у тому клятому саду, разом зі своїми батьками. А я — Невідомий. І не забувайтеся: у моїх руках долі ваших рідних.

— Забудеш тут. — Валкреон не відвів погляду. — І чого ж такий великий і могутній маг хоче від нас? Навіщо було кидати нас крізь світи, як гральні кістки?

Невідомий видав короткий смішок, у якому вчувалися нотки божевілля та зухвальства.

— Чого я хочу? Мабуть, справедливості. Це раніше я прагнув любові та тепла, яке забрали ті щури — Верховні. А ось навіщо ви подорожували, ти ж сама знаєш, чи не так, Люксіано?

Люксіана зробила крок вперед, її голос звучав співчутливо, але твердо:

— Так, у мене є здогадка. Ти хотів показати нам і красу, і жалюгідність світів, що вражені хворобою, ніби раковою пухлиною. Ти хотів, щоб ми самі зрозуміли: чи варто рятувати цей всесвіт, чи краще зруйнувати все дощенту і побудувати нове на чистому попелі.

— О, тепер я бачу, що ти справжня донька свого батька, — Невідомий пом’якшав, і в його погляді на мить промайнув дивний сум. — Така ж розумна та кмітлива. Шкода, що іншому належиш. А іншої такої у всіх світах немає.

— А може, це й на краще, що Люксіана — не твоя доля, — вставив Валкреон з гіркою посмішкою.

— Розслабся, Валкреоне, — відмахнувся маг. — Я не можу змінити те, що вплетено в нитки долі. Та й не цікаве мені кохання. Воно робить мага вразливим. А я гартував себе всі ці роки не для того, щоб дозволити собі таку слабкість.

— Та я й не напружуюсь, — кивнув Валкреон. — Бо знаю: ми тобі потрібні. Ти відчуваєш, що твоя власна сила вже не така безмежна, як ти хочеш здаватися.

Невідомий зміряв його оцінюючим поглядом. — Бачу, ти теж не промах. Звичайно, ви мені потрібні. Ви — останні пазли в моїй картині. Будувати чи руйнувати. Без вас це неможливо. Але знаєте що? У нас — чи то так, у вас — майже не залишилося часу.

— До чого ти ведеш? — напружився Валкреон.

— Штучне підтримання життя Верховних добігає кінця, — Невідомий вимовив це майже байдуже. — У мене немає на це ні сил, ні бажання. А з їхнім повним зникненням розірветься ланцюг, що тримає магію. Всі світи похитнуться і почнуть падати у безодню.

— Можна знайти заміну! — вигукнула Люксіана. — Інших Верховних. Наприклад, Майстер.

— Може й можна, а може й ні, — відрізав Невідомий.

— Знову твої загадки! — вигукнув Валкреон, втрачаючи терпіння. — Говори прямо!

— Прямо? Гаразд. Проста заміна не врятує світ. Треба буде чимось жертвувати. Величезною силою. Або — він замовк, дивлячись на свої руки.

— Що «або»?! — не витримав Валкреон.

— Або я повинен пожертвувати собою, щоб зцілити всі світи, або дозволити їм зруйнуватися. Але я не готовий на такі жертви. Я занадто довго йшов до своєї влади, щоб просто зникнути. Час йде. Які ваші варіанти?

Люксіана та Валкреон переглянулися. В їхніх очах було те саме розуміння, та сама невідворотність, яку Невідомий так старанно випалював у собі.

— Ми можемо пожертвувати собою, — в один голос, без жодного сумніву, мовили вони.

Тінь здивування вперше за довгі роки промайнула на обличчі Абсолюту.