56. Тим часом в Валтарісі.

Доки ми подорожували світами та блукали лабіринтами минулого, Невідомий правив замість Верховних нашим світом. Він не просто захопив трон — він зробив так, щоб саме ім’я колишніх правителів розчинилося в небутті. Про Верховних мали забути всі: і люди, і маги. Щоб досягти цього, він діяв нещадно: храми, де колись підносилися молитви четвірці, були зрівняні з землею, кожна скульптура, кожен барельєф чи зображення були розбиті в прах. Для людей він став великим стирачем — за допомогою своєї сили він випалив саму згадку про колишніх тиранів з їхньої пам’яті.

Маги ж, які відмовлялися коритися новому порядку або намагалися захистити спадщину Верховних, зникали назавжди. Невідомий не знав милосердя, бо в його серці жила лише люта, випечена роками ненависть. Кожної ночі, заплющуючи очі, він знову й знову бачив ту саму картину: холодні обличчя чотирьох магів і смерть батьків, яка сталася на його очах.

Якби не пробуджена в мить найвищого розпачу сила Абсолюту одинадцятого рівня, його б теж не було. Тепер він пам’ятав кожен день свого вигнання. Те, як йому, маленькому й розгубленому, довелося переховуватися між чужими світами. Він блукав між вимірами, наче безхатько, що марно шукав прихистку. В його душі зяяла пустка, яку колись заповнювали ніжність, турбота та безмежна батьківська любов. Замість цього він отримував лише холодний розрахунок — королівства інших світів бачили в ньому не дитину, а лише інструмент, потужну зброю, яку можна використовувати для власного збагачення та перемог.

Але час принижень минув. Настав момент відновити справедливість і посісти законне місце Володаря світу магів та людей у столиці. Тепер він не був жертвою. Він був законом.

На честь свого тріумфу Невідомий влаштував небачене свято — Свято Весни та Життя. Столиця Валтаріс розквітла тисячами вогнів, а вулиці заповнив натовп. Маги та звичайні люди зібралися разом, засліплені величчю свого правителя. Музика заглушала крики минулого, а яскраві стяги приховували тіні на стінах. Це був початок його ідеального світу, де він нарешті став господарем власної долі, не підозрюючи, що привиди минулого вже близько.

На головній площі столиці, де колись височіли похмурі вежі Верховних, тепер розливалося море світла. Свято Весни та Життя було в самому розпалі, але коли на високому балконі Цитаделі з’явилася постать, тисячний натовп замовк миттєво. Навіть вітер, здавалося, припинив гойдати прапори, підкоряючись його волі.

Він стояв перед ними — Маг. Невідомий виглядав не як згорблений від знань старець, а як втілення самої стихії. Його вбрання було виткане з найтоншої чорної матерії, що поглинала світло. Його обличчя було вольовим і незворушним, але очі... очі Невідомого світилися холодним білим полум’ям Абсолюту. В них не залишилося й сліду від того заляканого хлопчика, лише безмежна, концентрована міць.

Він повільно підняв руку, і його голос, підсилений магією, розкотився над площею, проникаючи в саму душу кожного присутнього.

Невідомий ледь помітно посміхнувся, але ця посмішка була гострою, як лезо меча. І мовив до всіх присутніх.

— Ми починаємо нову еру. Еру Життя, де магія служить світу. Насолоджуйтесь цим святом. Дихайте на повні груди. Але пам’ятайте: свобода, яку я вам даровано, тримається на моїй справедливості. Мир у нашому домі — це найвищий закон. І кожен, хто наважиться порушити його, хто спробує повернути тіні минулого — зникне швидше, ніж згорає метеор у небі. Живіть, творіть, сильнішайте. Тепер ви вільні!

Натовп вибухнув криками радості та захвату. Маги підіймали посохи, випускаючи в небо різноколірні феєрверки, а люди скандували його ім’я, якого не знали, але яке вже встигли полюбити. Невідомий стояв на балконі, нерухомий, мов скеля серед бурхливого океану. Тільки він знав, скільки болю коштувала ця «свобода».