54. Минуле.

Простір навколо нас розривався на шматки. Валкреон, зосередившись, ледь чутно шепотів слова прадавньої змови — кожна складка його голосу була сповнена надії припинити це нескінченне блукання між світами. Ми прагнули лише одного: нарешті вдихнути повітря рідного дому.

Але реальність здригнулася. Замість звичного порогу ми відчули різкий поштовх, і нас викинуло на вологу траву десь на околиці знайомого міста. Тільки місто це було іншим. Повітря здавалося густішим, чистішим, позбавленим того металевого присмаку, до якого ми звикли. Ми повернулися додому,але в час, коли нас іще не існувало.

Неподалік височів самотній будинок, оточений густим садом. Від нього віяло тонкою, ледь вловимою пульсацією — магією. Вона не була агресивною, скоріше теплою та розважливою, наче старе вино. Там жила сім'я. Ми спостерігали за ними, наче привиди, затиснуті в міжчассі.

Ми швидко збагнули: для цього світу нас немає. Люди проходили повз, не відчуваючи нашого подиху; вітер не ворушив наш одяг. Ми стали лише спостерігачами в театрі власного минулого.

Все змінилося в одну мить. Серед квітучих кущів жасмину з’явився хлопчик — років п’яти, не більше. Він застиг, впустивши дерев’яну іграшку в трави. Поки дорослі магічно займалися своїми справами, не помічаючи нашої присутності, його величезні, ясні очі вп’ялися прямо в нас.

В його погляді не було страху — лише дитяча цікавість і дивне, неможливе впізнавання.

Ми ще не знали, ким він стане для нас у майбутньому. Ми не знали, що цей малюк — ключ до всього, що ми втратили. Але в ту хвилину час ніби зупинився: серед тисяч людей у цьому часі, лише ця маленька душа бачила нас — непроханих гостей із майбутнього, якого ще не сталося.

Хлопчик зробив невпевнений крок у наш бік, розсуваючи руками високі стебла конюшини. Його магія не була прихованою — вона іскрилася навколо його пальців крихітними золотавими нитками, що спліталися у химерні візерунки. Він відчував нас не лише очима, а й самою своєю суттю.

Він зупинився за два кроки від Валкреона, схилив голову набік і примружився, наче намагався розгледіти нас крізь густий туман.

— Ви пахнете грозою, — раптом вимовив він. Голос був тонким, але не по-дитячому впевненим. — І дальніми дорогами. Тато каже, що там, за межею лісу, нікого немає, але ви стоїте тут і світитеся сріблом.

Валкреон затамував подих. Він боявся поворухнутися, щоб не зруйнувати цей крихкий місток між часами.

— Ти бачиш нас, хлопче? — ледь чутно запитав Валкреон, опускаючись на одне коліно, щоб бути на рівні очей дитини.

Хлопчик простягнув руку. Його маленька долоня пройшла крізь край плаща Валкреона, наче крізь дим, і на обличчі дитини промайнула тінь розчарування. Але він не злякався. Навпаки, він зосередився, і золотаві нитки на його пальцях спалахнули яскравіше.

— Ви невидимі для них, бо ви ще не народилися, так? — запитав він, знову вражаючи нас своєю інтуїцією. — Моя магія каже, що ви — відлуння. Але відлуння зазвичай тихе, а ви кричите, навіть коли мовчите.

Він простягнув руку ще раз, і цього разу, завдяки власному магічному імпульсу, його пальці на мить відчули тепло справжньої плоті.

— Тільки не йдіть так швидко, — прошепотів він, і в його погляді промайнула не по-дитячому глибока туга. — Мені цікаво з вами поспілкуватися. Магія каже, що ви знаєте про мене щось важливе.

Але тиша була розірвана гучним, владним голосом, що долинав з боку будинку.

— Рей! Йди до нас, сину! Обід вже на столі! — покликав батько.

Хлопчик здригнувся, і магічний зв'язок, що щойно почав міцніти, розірвався, наче тонка нитка. Він востаннє кинув на нас швидкий, пронизливий погляд, у якому читалися і обіцянка, і запитання. Рей миттю підхопив свою дерев’яну іграшку, що лежала на землі і, не озираючись, побіг до батьків, що чекали на нього на терасі.

Ми так і залишилися стояти в густій тіні старого жасмину. Було дивно спостерігати, як він підбігає до батька — того самого чоловіка, чиє ім'я в нашому часі стало легендою, і як мати ніжно куйовдить його волосся, навіть не підозрюючи, що за кілька метрів від них стоять привиди з майбутнього.