52. Звільнення від тіней.

Валкреон зреагував миттєво, відчувши, як сама реальність навколо них починає стискатися під тиском ворожої волі. Як тільки перші тіні відірвалися від стін, перетворюючись із пласких плям на об’ємні потвори, він з силою удару посохом об крижану підлогу. Гул від удару розійшовся залою, і в ту ж мить вибух магічного вогню розітнув застигле, мертве повітря. Навколо героїв, захищаючи їх від крижаного подиху порожнечі, виріс високий бар’єр, що вібрував із золотаво-блакитного полум’я, що розкидав іскри, схожі на маленькі зірки.

— Тримайся біля мене, Люксіано! Не відходь ні на крок! — крикнув він дівчині, ледь перекриваючи гуркіт магічного шторму. Валкреон відчував, як неймовірний, прадавній холод Міріди, наче тисячі невидимих голок, намагається загасити його магію, просочуючись крізь найдрібніші щілини в його захисті.

Королева тіней лише зневажливо й ліниво змахнула рукою, наче відганяла набридливу комаху. За її мовчазним наказом тіні почали стрімко змінюватися, набуваючи форм потворних поплічників — безликих воїнів, зітканих із чистого мороку та гострих крижаних уламків, що правили їм за зброю. Вони безумно кинулися на бар’єр, не зважаючи на вогонь, що спопеляв їхні ефірні тіла. Валкреон і Люксіана встали спина до спини, утворюючи єдине ціле перед лицем неминучої загибелі. Маг, зосередивши всю свою волю, випускав розряди сліпучих блискавок, що з тріском розривали монстрів на чорні клапті, а дівчина своїм внутрішнім світлом засліплювала тих, хто намагався підступно обійти їх із флангів. Проте ворогів було занадто багато: здавалося, сама темрява залу породжує їх нескінченно. Кожна вбита тінь миттєво відроджувалася, стаючи ще лютішою.

Люксіана раптом завмерла і заплющила очі, прислухаючись не до шуму битви, а до чогось значно глибшого. Вона відчула, як магічна книга в сумці Валкреона знову розпеклася, випромінюючи неймовірне тепло. Сторінки затріпотіли від невидимого вітру, і в голові дівчини чітко, наче дзвони, пролунав шепіт: «Сила не в мечах, магіїне в руйнуванні. Тінь — це лише відсутність світла. Поверни їй те, що колись підступно забрав Аркт».

— Валкреоне, зупинися! Ми не зможемо їх перемогти грубою силою! — вигукнула вона, ледь встигнувши відхилитися від крижаного списа. — Її не треба вбивати, це лише посилить темряву. Ми повинні повернути світло її власної понівеченої душі, ту частину Дари, яку вона від розпачу сховала під товстим шаром льоду!

Люксіана рішуче простягнула руки вперед, ігноруючи гострі списи тіней, що зі свистом пролітали зовсім поруч. Вона почала співати. Це була пісня без слів — чиста, кришталева мелодія, яка спочатку нагадувала ледь чутне дзюрчання весняного струмка, що пробивається крізь сніг. Валкреон миттєво зрозумів її задум. Він заплющив очі й перенаправив увесь свій вогняний гнів, перетворюючи його з нищівного полум’я на м’яке, тепле сяйво, що огортало Люксіану, підсилюючи кожен звук її голосу.

Міріда раптом здригнулася і закричала, закриваючи обличчя руками. Це нове світло не палило її шкіру, як бойове закляття, воно палило її крижану самотність, випалюючи біль, що копичився віками. Тіні навколо героїв почали втрачати форму і танути, перетворюючись на звичайний сірий туман, що безсило розтікався підлогою.

— Замовкніть! Припиніть це негайно! — лютувала Королева, але в її колись владному голосі тепер виразно відчувалося тремтіння. — Весна мертва! Я сама поховала її під цим льодом!

— Вона жива, Мірідо! Вона завжди була жива в тобі, просто ти боялася в це повірити! — Люксіана зробила сміливий крок вперед, виходячи за межі захисного кола Валкреона. — Аркт зрадив тебе, це правда, але ти сама зрадила свою сестру і свою природу, коли дозволила темряві поглинути вашу спільну любов до цього світу. Згадай, ким ти була до того, як холод став твоєю єдиною втіхою! Згадай запах перших квітів!

І в цей момент сталося диво. Тіні, що заповнювали залу, раптом розвіялися, наче нічний кошмар під першим променем сонця. Чорні, важкі ланцюги, зіткані з відчаю та магії мороку, які століттями обтяжували плечі та серце Міріди, з гуркотом спали на підлогу і миттєво перетворилися на пил. Повітря в залі раптом стало легким, солодким і неймовірно теплим.

Міріда повільно опустила руки. Її обличчя більше не було застиглою маскою ненависті. По її щоках, лишаючи чисті доріжки на блідій шкірі, потекли перші за тисячу років сльози. Вона знову змогла відчувати. Вона відчула не холод обсидіанового трону, а тепло, яке випромінювали ці двоє мандрівників. Лід, що вкривав її серце, тріснув, і крізь нього пробилося перше справжнє каяття. І вічні сніги стали танути.