51. Легенда про Міріду та Дару.

Книга в руках Валкреона затремтіла, наче живе створіння, що намагається вирватися на волю. Її стародавні сторінки почали стрімко заповнюватися золотавими чорнилами, які не просто з'являлися на папері, а пульсували, немов гаряча кров у жилах. Люксіана, відчуваючи магічний резонанс, почала читати вголос. Її голос, зазвичай мелодійний, зараз звучав глибоко й урочисто, стаючи провідником у далеке минуле, куди людська пам'ять уже не сягала.

Легенда про Міріду та Дару.

Колись давно, коли Всесвіт був лише першим подихом Творця, а зорі тільки вчилися сяяти, на світ з'явилися дві сестри-близнючки: Міріда та Дара. Вони були досконалим відображенням одна одної, хоча й уособлювали різні грані буття, без яких неможлива гармонія. Дара була втіленням Весни. Вона була самим Життям у його найвищому прояві. Там, де вона проходила, земля дихала солодким теплом, миттєво розпускалися перші квіти, а могутні ріки скидали з себе крижані кайдани, вивільняючи бурхливу енергію руху. Вона була тією, хто дарувала ріст, нескінченне цвітіння і радість оновлення.

Міріда ж була темною ніччю, глибокою і мовчазною, яка мала оберігати цей розквіт. Її призначення було суворим, але необхідним для рівноваги: вона мала бути тінню, що дає втомленим відпочинок, і силою, що мудро прибирає зів'яле й старе, аби життя могло повернутися знову з новими силами. Світ тримався на їхній нерозривній рівновазі: без благодатної темряви палюче світло випалювало б усе живе до попелу, а без життя світ перетворювався б на нерухомий, мертвий камінь.

Але в їхнє ідеальне життя увійшов чоловік на ймення Аркт. Він не був богом, проте мав голос, що міг зачарувати навіть наймогутніших небожителів. Обидві сестри, засліплені його харизмою, покохали його всім серцем. Аркт, спокушений підступним шепотом самого Творця, обрав Дару. Він зробив її своєю єдиною улюбленицею, а Міріду почав жорстоко витісняти в забуття, роблячи її чужою у власному домі. Творець, який давно злякався прихованої сили Міріди, побачив у її здатності руйнувати загрозу для своєї ідеальної, але статичної картини світу. Аркт став його інструментом: він почав прославляти Дару як єдине абсолютне добро, а Міріду прилюдно назвав «злом» і «мороком».

Коли Міріда зрозуміла, що кохання було лише грою, а її рідна сестра стала частиною цієї зради, вона вчинила те, що навіки змінило обличчя цього світу. Вона зникла в безмежному світі темряви, де і стала повелителькою тіні. Тіні не злякали її, навпаки — вони вгамували її нестерпний біль та зробили її своєю королевою. Холод осів у її серці і душі, замінивши потребу в любові жадобою до влади над темною порожнечею.

— Він зрадив її, — ледь чутно прошепотіла Люксіана, відриваючи очі від магічних рядків. У її погляді читався невимовний сум. — Вона вбила Дару не через ненависть до життя, а щоб ніхто більше не зміг відчути того тепла, якого її так несправедливо позбавили.

Міріда, почувши ці слова, здригнулася, наче від фізичного удару. Її чорні очі-колодязі наповнилися темною, густою люттю, що почала вихритися навколо неї, здіймаючи вихори інею.

— Дара була слабкою і наївною! — вигукнула вона, і від потужної звукової хвилі крижані стіни зали вкрилися глибокими тріщинами. — Вона дозволила Аркту маніпулювати собою, стала його безвольною тінню. Тепер Дара згасла назавжди, бо без моєї частини балансу її світло перетворилося на холодне сяйво смертельного льоду. А я вижила в цій нескінченній зимі. Я навчилася живитися самотністю і власним болем!

Валкреон нарешті зрозумів істинну природу цього місця: світ драконів — це не просто крижана пустка, це замерзле, полонене Життя, яке століттями чекає на своє визволення.

— Ти хочеш помститися йому, тримаючи цілі світи у крижаній клітці? — запитав Валкреон, відчуваючи, як магія книги стає гіркою на смак. — Але вбиваючи Серце, ти стаєш володаркою мертвої порожнечі. Ти приречена бути в'язнем у власному царстві холоду.

Міріда повільно, з величною загрозою підвелася з обсидіанового трону. Чорні списи тіней навколо неї загострилися і націлилися прямо в груди героїв.

— Краще панувати в пустці, де я — єдина реальність, ніж бути забутою тінню в чужому раю, де мене зневажають. Ви хочете повернути тепло? Ви прагнете пробудити Дару? Що ж, спробуйте, якщо ваше жалюгідне світло не розіб’ється на друзки об мій вічний лід.

Вона здійняла руки вгору, і стіни завібрували від низького гулу. Повітря стало густим і маслянистим, а тіні почали набувати фізичної форми, виростаючи з підлоги потворними постатями, готуючись до останньої битви за долю замерзлого світу.