50. Тінь забутого минулого

Ми опинилися в повній, майже відчутній на дотик темряві. Морок, наче в’язка жива істота, заполонив увесь простір навколо, намагаючись пробратися під одяг, залізти в самі легені, отруїти кожну думку. Але ми були вдвох. Я відчував гаряче й тремтливе тепло руки Люксіани, і це коротке торкання було єдиним якорем, що тримав мій розум над прірвою божевілля. Це давало нам наснаги вистояти в цій нерівній, виснажливій боротьбі.

Тіні не зупинялися — їх ставало дедалі більше. Вони виринали зі стін, наче чорні маслянисті плями, шепочучи наші імена голосами, сповненими агонії та звинувачень. Вони набували обрисів наших страхів: я бачив обличчя Верховних магів, а Люксіана здригалася від видінь покинутого дому. Ми розуміли: якщо нічого не вдіємо, ці примари просто вип’ють нас до дна, залишивши лише порожні, холодні оболонки без магії та пам'яті.

— Валкреоне, вони всюди! Моя магія згасає! — скрикнула Люксіана, коли одна з тіней обхопила її плечі крижаним дотиком.

Це стало останньою краплею. Об’єднавши наші зусилля, ми прямо в повітрі, зусиллям волі та сплетінням рук, викресали магічне полум’я. Це не був звичайний вогонь — це був гнів і надія, перетворені на світло. Полум’я на мить відігнало ворогів, але тіні лише відступили за межу сяйва, роздратовані у беззвучному крику. Тоді я вивільнив своє істинне світло — інтенсивне, біле світло мага, що живиться самою суттю життя. Воно вибухнуло всередині мене, наче народження нової зірки в серці льодової печери. Тіні почали розсипатися, шиплячи від болю, і зникали, наче вони були лише кошмарною ілюзією, що не годна витримати істини.

Ми продовжували йти вперед, несучи власне сяйво крізь густу пітьму, аж поки не зупинилися, приголомшені побаченим. Перед нами постала вона.

Жінка на чорному троні здавалася витвором мистецтва, створеним із самої первісної ночі. Її краса була гострою, наче лезо кинджала, і абсолютно байдужою до людських страждань. Трон, на якому вона велично сиділа, був витесаний із цільного обсидіану, що переливався масними відблисками застиглого темного полум'я. Її шкіра мала блідий, майже порцеляновий відтінок, на фоні якого очі здавалися двома бездонними вугільними колодязями. Довге смолисте волосся живими зміями спускалося на плечі, зливаючись із сукнею, яка здавалася зітканою з туману, попелу та забутих снів. У кожному її русі відчувалася лінива грація хижака, який точно знає, що жертві нікуди тікати.

Побачивши нас, вона ледь помітно всміхнулася — цей рух губ був позбавлений тепла, він не ніс нічого, окрім холодної зневаги.

— Хм, хоч хтось зміг пройти крізь моїх тіней. Які вперті маріонетки прийшли погратися в героїв, — її голос був оксамитовим, але під цією м'якістю ховався гострий метал.

— Хто ти? Навіщо ти нищиш цей світ? — голос Люксіани здригнувся, але вона не відвела погляду. У її очах я побачив суміш жаху та неймовірної, чистої відваги. Жінка повільно підвелася з трону. Кожен її крок відлунював у печері звуком криги, що тріскається. Вона обійшла нас по колу, розглядаючи з цікавістю дослідника, що препарує комах.

— Я — та, хто пам’ятає початок і бачить кінець. Я — Міріда, Тінь, яку Невідомий намагався стерти зі своєї пам’яті. Ви дивуєтеся моїй силі? — вона зупинилася прямо перед Валкреоном, і він відчув запах озону та старого пергаменту. — Мене смішить ваша віра в те, що ви щось змінюєте. Ви лише пил на сторінках, які я збираюся спалити. — Дивно, що ви не знаєте, хто я, — зухвало продовжила вона, торкаючись кінчиками пальців повітря, де за мить згустився морок. — Могли б хоч у своєї книжечки чарівної спитати.

— Так ми і зробимо, — відповів їй, Валкреон, відчуваючи, як магічна книга в моїх руках починає вібрувати так сильно, що пальці німіють.

Ми не прийшли сюди просити дозволу. Ми прийшли вирвати цей світ із її рук.