48. Розмова зі Сніговим.

Крокуючи глибше в печеру, вони відчули, як гучна тиша гір змінилася ледь чутним, переривчастим шелестом. Тунель раптом розширився, відкриваючи перед ними величний зал, стіни якого складалися з чистого блакитного льоду.

У самому центрі, на величезній купі прозорих діамантів та сапфірів, що мали б сяяти, як зорі, лежав він — білий, як сніг, дракон. Його луска була настільки ідеальною, що здавалася витесаною з гірського кришталю. Кожен подих велетня здіймав у повітря золотисту іскристу хмару, а в залі панувала атмосфера спокійної, але нищівної могутності.

Дракон повільно підняв голову. Його очі кольору арктичного неба зосередилися на прибульцях.

— Давно в ці тунелі не заходив ніхто, хто б не мав крил, — голос дракона був глибоким, як гуркіт лавини, але в ньому відчувалася мудрість. — Я — Сніговій, хоронитель істини цього світу. Навіщо ви подолали холод, мандрівники з інших життів?

Валкреон не став тягнутися до зброї, якої в нього й не було. Замість цього він випростався, і навколо його пальців запульсувало ледь помітне магічне марево. Як маг, він відчував силу дракона кожною клітиною свого тіла — це була чиста, нерозбавлена енергія стихії.

— Нас відправили сюди пізнати ваш світ, і, можливо, не тільки це. Ми дізналися, що дракони стали зникати й вимирати.

Дракон повільно піднявся, і звук його луски, що терлася об діаманти, нагадував шелест тисячі кришталевих дзвоників. Він опустив голову на рівень очей Валкреона, і маг відчув, як від дихання велетня віє не морозом, а дивною, піднесеною прохолодою, від якої розум ставав надзвичайно ясним.

— Пізнати? — перепитав Сніговій, і в його очах промайнув відблиск іронії. — Щоб пізнати наш світ, замало просто бачити лід і каміння. Треба відчути, як серце Всесвіту уповільнює свій ритм саме тут, у нас.

Він зробив паузу, дивлячись на магічне марево, що пульсувало довкола пальців Валкреона.

— Ти відчуваєш це, магу? — мовив далі дракон. — Твоя сила живиться рухом, вогнем, емоціями. А наш світ... він стає статичним. Ми вимираємо не від хвороб чи ворожих мечів. Наше повітря отруює магія тіней, що йде з-під землі.

Слова дракона змусили Валкреона напружитися. Маг відчув, як його власна енергія тривожно завібрувала, реагуючи на згадку про тіні.

— Магія тіней? — перепитав Валкреон, підносячи руку. Світло, що пульсувало між його пальцями, стало густішим, намагаючись прогнати сутінки, які, здавалося, почали згущуватися в кутках величезної крижаної зали. — То це не просто занепад? На вас полюють?

Сніговій важко зітхнув, і золотисті іскри в його подиху на мить спалахнули тьмяно-фіолетовим, перш ніж згаснути.

— Полювання буває різним, магу. Ця отрута не має плоті. Вона просочується крізь тріщини в самому фундаменті світу — там, де холод стає занадто глибоким навіть для нас. Вона випиває колір із нашої луски та надію з нашого розуму. Ми стаємо важкими. Наші крила більше не тримають нас, бо тіні шепочуть, що польоту не існує.

Люксіана підійшла ближче до Валкреона, відчуваючи, як температура в залі різко впала. Вона поглянула на магічну книгу, яку вони мали з собою. На її сторінках почали з'являтися нові тривожні знаки — чорні плями, що розповзалися по золотих літерах.

— Якщо це йде з-під землі, — мовила вона, звертаючись до дракона, — то там має бути джерело. Щось, що живить ці тіні.

Сніговій опустив крила, і звук був схожий на падіння снігової лавини.

— Так, дівчино. У найглибшому гроті, під корінням цих гір, лежить Серце Льоду. Колись воно було джерелом нашого світла, але тепер воно огорнуте мороком, який ми не можемо подолати. Ми, істоти Світла, згораємо, коли торкаємося цієї темряви. Але ви — самі є світлом.

Дракон знову подивився на Валкреона. Його погляд став пронизливим.

— Ваша магія інша, маги. Вона нетутешня. Можливо, ваша чужа енергія — це саме той елемент, який зможе розбити кокон тіней, не знищивши при цьому саме Серце.

Валкреон відчув, як по його руках пробіг магічний розряд. Він знав, що занурення в підземелля, де панує «отрута тіней», може коштувати їм обом розуму або сили.

— Ти просиш нас спуститися туди, куди боїтеся йти ви, володарі неба? — запитав він із гіркою посмішкою.

— Я прошу вас врятувати майбутнє, яке Творець викреслив зі свого плану, — просто відповів Сніговій. — Якщо Серце остаточно почорніє, цей світ не просто замерзне. Він перетвориться на пустку, де навіть пам'ять про світло зникне.

Ми вирішили замислитися, чи зможемо допомогти білим драконам.