47. Світ Білих Драконів.

Повітря в цьому світі було настільки крижаним і прозорим, що здавалося, воно дзвенить від найменшого руху. Ми перемістилися у чарівне й скуте морозом царство білих драконів. Нас оточували безкраї снігові пустелі, а з нами були лише магічні артефакти з інших світів та стара книга. Коли ми звернулися до неї, вона почала виводити золоті літери прямо на порожньому аркуші. Тепле світло від магічного чорнила виглядало надзвичайно яскраво на фоні синього льоду, аж засліплювало очі.

«Цей світ крихітний, загублений у нескінченних хуртовинах, і величних драконів тут лишилося небагато, — писала вона, і золоті літери пульсували, наче в ритмі серця. — Білі дракони — це не просто істоти, це живі зорі, що колись обрали цей лід своїм домом. Їхня луска виткана з найчистішого кристалічного інею, що здатний переломлювати навіть найслабші промені далекого сонця, перетворюючи їх на сліпуче сяйво.

Їхнє покликання — нести світло крізь вічну зиму. Поки в небесах кружляє хоча б один білий дракон, крижана темрява не зможе остаточно поглинути ці землі. Проте останнім часом велике Світло почало згасати. Дракони втрачають свою іскру: їхня луска тьмяніє, стаючи схожою на звичайний сірий лід, а серця б'ються все повільніше. Щось невидиме, наче підступна чорна холоднеча, або хтось, чия воля сильніша за стародавню магію, невпинно випиває їхню життєву силу, ведучи останніх володарів неба до вимирання».

Першим тишу порушив Валкреон. Його голос звучав різко, а пара від дихання здіймалася густою хмарою:

— Невідомий просто знущається з нас! Ми ніби рятівники, що мають за вуха витягувати світи з прірви. Якщо він такий могутній, чому сам не втрутиться? Знову ми маємо робити це за нього. Зручно загрібати жар чужими руками, — гнівно кинув він, дивлячись на золоті рядки, що повільно згасали на морозі.

Люксіана відчула, як від його слів по спині пробіг справжній холод, що пробирав сильніше за навколишню завірюху.

— Я розумію тебе, — тихо мовила вона, сильніше кутаючись у плащ. — Мені й самій це не подобається. Ми наче фігури на шахівниці, якими хтось грає свою партію.

— Я знаю, що нам робити! — вигукнув Валкреон, обернувшись до неї. — Ми можемо просто зупинитися. Нехай або сам усіх рятує, або нехай усе гине. Який сенс у цьому всьому, якщо він все одно збирається знищити всі світи Всесвіту? Він просто бавиться нами!

— Я не знаю, Валкреоне. — розгублено відповіла Люксіана, відчуваючи, як серце стискається від тривоги.

— А я знаю! — він не продовжив. Його очі палали внутрішнім вогнем, який був єдиним теплим місцем у цьому замерзлому світі. — Він більше не буде переміщати нас світами своєї колишньої слави. Він лише хоче показати нам, якою була його велич, щоб ми схилялися перед ним. Але це остання його гра. З мене досить.

Люксіана поклала руку йому на плече:

— Ти правий, Валкреоне. Але зараз просто заспокойся. Лють не зігріє нас, вона лише забирає сили.

Він закрив очі, вдихнув різке, колюче повітря й нарешті трохи втихомирився.

— Вибач, — пробурмотів він. — Перегнув палку.

Він обережно взяв Люксіану за руку, і його рукавичка міцно стиснула її долоню:

— Ти готова вирушити назустріч долі?

Люксіана лише мовчки кивнула. Вони рушили вперед, прокладаючи шлях крізь глибокий сніг до гірського міста, що бовваніло на горизонті під холодним сонцем. Попереду виблискувало величезне озеро, вкрите товстим шаром прозорого льоду, а навколо височіли величні засніжені пагорби.

Ми йшли до печер, щоб побачити білих драконів та дізнатися їхню істину: чому саме вони вимирають. Біля самих входів у гроти скелі захищали нас від крижаного вітру. З глибини тунелів віяло не морозом, а дивною свіжістю, запахом хвої та вологого лісу. Можливо, саме так пахнув подих білого дракона. Ми не знали, як вони зустрінуть чужинців, тому кожен крок був сповнений настороги та тихої тривоги.