46. Відродження чарівного лісу

Ми стояли на самому краї лісу, де повітря здавалося густим і гірким, мов полин. Межа між нашим світом і володіннями магії тремтіла, як розпечене марево. Всередині нас холодом розливалося передчуття: легкої прогулянки не буде. Позаду, притиснувшись одна до одної, завмерли дві феї-щебетушки — їхні крильця дрібно тремтіли від жаху. Для таких тендітних створінь цей ліс став смертельною пасткою, тому ми вирішили йти лише вдвох. Спершу ми сплели маскувальне закляття, ховаючи стародавню книгу в міжпросторову схованку, а потім наклали на себе та фей захисну магію слова.

Але Ліс не чекав на рятівників. Варто було нам зробити перший крок за межу, як простір здригнувся. Магічний імпульс колосальної сили вдарив у груди, відкидаючи нас назад. Повітря вибило з легень, але інстинкти спрацювали швидше за розум: вихор слів прадавньої змови зірвався з губ, і ми м’яко опустилися на землю, оточені захисним сяйвом.

— Він чинить опір — прошепотіла я, відчуваючи, як піт стікає по спині.

Ми зосередилися, сплітаючи наші потоки енергії в один потужний промінь. Ліс відповів миттєво. Він загарчав, наче поранений дикий звір, випускаючи з гущавини хмару гніву. Небо над головою налилося чорнильною темрявою, розірваною білими шрамами блискавок. Грім гуркотів десь у самому корінні дерев.

І тоді з мороку виринуло «Дещо». Велетенська постать, що втілювала нічний кошмар: вкрите густою чорною шерстю тіло нагадувало людське, але замість ступнів — важкі роздвоєні копита, що висікали іскри з каміння. Голова монстра нагадувала бичачу, а жовті очі палали такою ненавистю, що кров стигла в жилах. Він видав рев, від якого затремтіло листя на вцілілих гілках. Ми спрямували всю нашу ярість у магічний удар. Енергія не просто вдарила істоту — вона почала поглинати її, немов чорна діра. Потвора захлинулася власним криком і розчинилася в повітрі сірим попелом.

Коротке затишшя виявилося підступним. Тільки-но серце почало сповільнювати свій біг, простір навколо нас закрутився. Нас затягнув примарний вихор, де не було ні верху, ні низу — лише нескінченна круговерть пилу та болю. Зі стінок вихору до нас потягнулися довгі, напівпрозорі руки. Тіні. Голодні духи, що колись були магами, а тепер перетворилися на паразитів, що марять чужою силою.

Вони шепотіли тисячею голосів, благали про волю, плакали й обіцяли золоті гори. Перед очима попливли ілюзії: обличчя рідних, затишні домівки, обіцянки спокою.

— Не слухай! — крикнула я крізь гуркіт вихору. — Вони вже не належать собі, вони — лише раби Темного Мага!

Зібравши залишки волі в кулак, ми вивільнили чисту, нестримну енергію руйнування. Вихор почав тріщати. У стінах реальності з’явилися тріщини, крізь які пробивалося світло. Зі звуком розбитого скла морок розсипався. Ми повільно опустилися на землю, відчуваючи під ногами твердий ґрунт.

Ми вистояли, але Ліс навколо все ще стогнав. Він вмирав у нас на очах: чорні стовбури, сухе листя, мертва тиша. Ми взялися за руки. Крок за кроком, ми почали віддавати свою силу землі. Це було схоже на те, як тепла вода розливається сухою пустелею.

І сталося диво. Повітря навколо нас почало солодшати. Запах гнилі поступився місцем аромату нічних фіалок та свіжої хвої. Ми відчували, як магія повертається: вона пульсувала глибоко під землею, наче серцебиття велетня. Разом із природою оживали й ми — втома зникала, замінюючись кришталевою чистотою думок.

Ліс наповнювався м’яким золотавим світлом, у кущах зашелестіли перші мешканці, а життя знову потекло по жилах дерев, немов чисте гірське джерело.

З глибини оновлених хащ до нас вийшов лісовик. Його постать здавалася зітканою з кори та моху, а очі світилися мудрістю віків. Він мовчки схилив голову на знак вдячності й підніс Люксіані дарунок — чарівну квітку в горщику. Вона не просто росла, вона дихала: пелюстки сіяли та переливалися всіма барвами райдуги, випромінюючи живе тепле світло. Ця квітка була серцем цього лісу.

— Дякую, що повернули життя — мовив лісовик, його голоос схожий на шурхіт листя, і наступної миті він розчинився серед дерев, ніби його й не було.

Ми перезирнулися. Стало зрозуміло: нашу місію тут завершено. Ми так і не дізнались про Невідомого. Простір навколо нас почав розмиватися — ми готувалися до нового переміщення. Книга і є тепер наші відповіді.